Роздум на тему одне дерево ще не ліс

Як то взимку в середині грудня ми з татом пішли в ліс , мені ж тоді було лише 10 років, але цей похід я запам'ятала назавжди. Високі сосни в білому пухнастому хутрі викликали захоплення, і властивий міському людині легкий страх і трепет, ми гуляли між дерев по часто крутим, мерзлим доріжках, захоплювало дух. М'якими пластівцями падав сніг надаючи прогулянці краплю містики, особливо з моїм багатим уявою. Зупинившись тато запитав 

- А чи знаєш ти, хто посадив цей ліс? - я здивовано подивилася на нього

- Ну звідки ж я можу знати? - він легко посміхнувся і відповів

- У цього лісу довга історія. Садити його почав ще твій прадід. - Я звичайно була удивленна, навіщо підняла голову вгору , кілька секунд дивилася в сірувато - блакитний купол і прикрила очі, вшановуючи холод сніжинок на щоках, губах, віях... 

- Навіщо? 

- Ну, так вже заведено мій дід твій прадід був лісником і завжди казав «Взявши одне дерево посади в замін два, що ліс цей був збережений твоїм нащадкам» - я слухала не відповідаючи.

- Пап а ти колись садив тут дерева?

- Тільки в дитинстві. А що?

- Посади ще хоча б одне дерево , а коли я виросту я теж посаджу тут дерево. - він нічого не відповів тільки посміхнувся і ми вирушили далі подорожувати по лісі.

Н.в КисільРостислав Броніславович

Р.в Киселя Ростислава Броніславовича

Д.в Киселю (-еві ) Ростиславу  Броніславовичу

Зн.в Киселя Ростислав Броніславовича

Ор.в Киселем Ростиславом Броніславовичем

М.в (на) Киселю (-еві) Ростиславі Броніславовичу

Кл.в Киселю Ростиславе Броніславовичу

Н.в Кисіль Софія Михайлівна

Р.в Кисіль Софії Михайлівни

Д.в Кисіль Софії Михайлівні

Зн.в Кисіль Софію Михайлівну

Ор.в Кисіль Софією Михайлівною

М.в (на) Кисіль Софії Михайлівні

Кл.в Кисіль Софіє Михайлівно

Н.в Мельник Василь Мелентьович

Р.в Мельника Василя Мелентьовича

Д.в Мельнику Василю Мелентьовичу

Зн.в Мельника Василя Мелентьовича

Ор.в Мельником Василем Мелентьовичем

М.в (на) Мельнику Василеві Мелентьовичу

Кл.в Мельнику Василю Мелентьовичу

  Він повертався із сінокосу... Замучений, але щасливий... Повертався втоптаною десятками, сотнями людських ніг стежиною. Дорога була далекою, але не задавалась важкою. Пройшовши половину шляху, він зупинився. Поклав косу на зелену запашну траву, взяв баклагу і попрямував да криниці.
  Вона, та криниця, здавалося, стояла тут віками. Ніхто не знав звідки вона взялася і скільки їй літ. Вона стаяла отут, при дорозі, завжди, відколи він себе пом*ятає... Глибака, завалося, бездонна, ця старенька дерев*яна криниця завжди подорожніх від лютої літньої спеки, напуваючи студеною, прозорою, наче скло, водою.
Він нахилився до води, і на нього війнуло прохолодою чистоїх гірської води. Напившись досхочу і наповнивши баклагу водою, він продовжив свю путь.