Люди ! святослав на берег дунаю приїхав візантійський імператор. своїм полководцям він наказав одягтися в найкращий одяг, почепити ознаки. імператор був певен, що князь святослав прийде на зустріч із знаменами та своїми ознаками. він хотів перевершити князя. аж тут на плесі з’явився човен. було видно, що на веслах сидять шестеро гребців, а сьомий стоїть на кермі. біля берега човен круто завернув, ніс його занурився в пісок. гребці вийшли на берег. від їхнього гурту відійшов чоловік, який щойно керував човном. він був одягнений, як і гребці, у білу сорочку й білі штани. біля пояса висів меч. на поголеній голові чоловіка сивіло, до вуха, пасмо волосся. він високо тримав голову й трохи примруженими очима дивився на імператора. на губах під довгими вусами грала посмішка. князь святослав наблизився до імператора, узявся правою рукою за руків’я меча та вклонився. той дивився на князя, у його очах були здивування й розгубленість. не чекав він, що руський князь буде одягнений, як звичайний воїн, не думав, що так просто, як рівний до рівного, підійде до нього. і трапилося диво. імператор, перед яким схилялися ниць не тільки полководці, а й цілі народи, не обурився. за простотою руського князя він побачив щось велике й важливе. імператор і святослав тихо рушили сипким піском. вони ступили у княжий човен, сіли один проти одного. почалася розмова. на основании этого текста, , сделайте ! 20 !

О рідне слово, хто без тебе я? 
Німий жебрак, старцюючий бродяга,
Мертвяк, оброслий плиттям саркофага, 
Прах, купа жалюгідного рам'я. 
                               (Дмитро Павличко) [це епіграф]

На мою думку,  твоя мова, подарована тобі долею, — це те,  що ти любиш і мусиш зберегти для своїх дітей як унікальний Божий дар, як те, стосовно чого відчуваєш синівський обов'язок.

Є чимало переконливих аргументів, якслушність цієї думки. По-перше, енергія ко\таеться добром чи злом до тієї людини,У народі про це кажуть: як гукнеш, так і відгук __ге, слово, як і зброя, може вразити людину, завдати їй навітьбільшого болю, аніж куля або гостра шабля. Щоправда, рани,заподіяні словом, не тілесні, а душевні, але гояться вони надтоповільно.Яскравим прикладом художнього осмислення дії слова-зброїє поезія Володимира Сосюри «Я знаю силу слова». Ліричний геройцього твору називає слово зброєю щастя: воно є квіткою влюбові й штиком у ненависті. Як бачи.мо, слово — особливазброя, здатна не лише вбивати.Прикладів із життя на підтвердження цих аргументів є сила-силенна. Серед них особливо вражає своєю лаконічною суворістюстаття Кримінального кодексу України «Доведення до самогубства», яка передбачає покарання для тих, хто своїми діями абословами спонукає іншу людину до суїциду.Отже, слово є дуже сильною зброєю, здатною впливати й натого, хто Гі має, і на того, на кого вона націлена. Тому треба вмілоповодитися зі словом, навчитися скеровувати його на добро, відповідатиза свої слова, завжди добре думати перед тим, як щоськазати.

Питання «Хто ми?» хвилює кожного з нас. Хтось говорить що він — людина, хтось — індивід, хтось бачить себе інженером, хіміком, науковцем. А я гордо кажу: я — українка. Я люблю українське небо, поля пшениці. Я поважаю Дніпро за його велич. Одягаючи вишиванку мене переповнює радість. І як у всіх оповідках про щастя, тут має бути «але». І воно буде.
Але у мене болить душа за Україну. Все частіше її синє небо затягує хмарами темряви, поля пшениці поглинаються пітьмою. Ні, це не осінь з її зливами, вітрами, холодом. Це навіть не зграї чорних воронів. Це народ України нищить свою Батьківщину-матір. Голими руками бере за горло і повільно, але впевнено душить. Не весь народ, але достатня для цього його частина. Горлом України для мене є рідна мова. Слово, яке з самого дитинства я чую від мами. Слово, яке я чую рідною, солов’їною мовою. Зі слова починається все: знайомство і розлука, війна і мир. Слово, по суті своїй, може вилікувати і вбити. І найголовніше, словом розпочинається народ, нація, країна. А наша країна закінчується словом. Вірніше, закінчується на слові. На російському слові. На російському сові з українських вуст.
Давайте не ховати очі, не відвертати погляд, дивитися на правду без образ. Ми нищимо українську Україну. Ми нищимо себе в Україні. Ми нищимо Україну в собі. А ким ми хочемо стати? Ким ми бачимо себе в своїй державі? Росіянами? Нічого не маю проти. Але для чого ж тоді наші батьки, діди, мільйони наших прадідів відстоювали нашу країну? Навіщо вони гинули в боях, на війнах? Чому вони в умовах страшного голоду їли їжу з листя верби? Для збереження нації? Для того, щоб зберегти вроду українок, мужність чоловіків чи з надією на хороше майбутнє для власних дітей? Мабуть, вони хотіли виховати прихованих ворогів держави. Тих, хто зрадить мову і прийме у брати росіян? Дружність між народами це добре. Але ким бачать нас росіяни? Хохлами? Малоросами?
А чи не вважають українці, що їх тримають за братів? Що розмовляючи спільною мовою ми єднаємося? А чи беруть до уваги ті ж російськомовні українці, що росіянам не зовсім приємно чути від нас російську. «Як? Чому? Що ви таке кажете?» — здивується українець.
А ви лише вслухайтесь в цю російську! Це ж паплюження мови! Це виклик, кинутий в сторону наших східних братів. Тож чи для цього ми живемо? Хіба нищення української і паплюження російської мови є покликанням нашого народу? І покажіть мені україномовного росіянина — я дам вам цукерку.

Велика зброя в нас закладена —

Це слово. Велика сила, міць абияка!

Нехай воно й звучить на різних мовах,

Але на рідній порве всі засови,

Розірве пута вічністю в віка.

Не знаєш слова рідного – ти не живеш.

Не знаєш слова – все одно людина.

Але хто знає слово – той без меж.

Той вірно любить, плека Україну.

Питання мови дуже болюче для мене. Його можна обговорювати безкінечно. Ну або хоча б до тих пір, поки українці не заговорять рідною мовою. Ой,вибачте, я вже сказала, що безкінечно.
«Україна для українців!». Знайомі слова? Думаю, так. Саме так наша влада нагадує нам хто ми. Чи що ми. І чомусь складається враження, що українцями вони вважають лише самих себе.
Та що нам? Ми ж їздимо на розкішних машинах, живемо в триповерхових будинках, і їмо баночку чорної ікри щоранку до чаю. Стоп. Щось не те. Невже я щось наплутала? Щось мені підказує, що старенька бабуся з села, яка у свої 80 випасає корову і чекає 600 гривень пенсії щоб заплатити за світло і газ, зі мною не погодиться.
Ми, українці, працьовитий і красивий народ. Та все більше закордонних будинків прибирають українські руки. Зрада Батьківщини? А що ж залишається робити? Скласти руки і чекати свого часу? Чи вбивати і красти? А ті, хто і працюють, віддають частину зарплати «державі». То чому ж ми їздимо розбитими дорогами, а «держава» забудовує для свого користування все більше і більше територій.

Ми говоримо: «Як важко жити!». А що ж ми робимо для того, щоб це було не так? Стоїмо осторонь з нещасним виглядом? Життя ніколи не було легким. Звернімося до історії: хвороби, війни, голод. Та народ не здавався. Люди боролися. Фізично, морально. Вони гинули. А ті, хто виживав, знали справжню ціну життя. Тож і нам, сучасним, потрібно не просто вистояти в скрутний час, а зробити все можливе для того, щоб такий період не наставав.
Людино, що чекаєш ти?
Ми й так багато часу уже згаяли!
Нам відкривати ще б нові світи,
А ми старих, на жаль, іще не знаємо.
А яка багата культура України! Пісня, вишиванка, мова. І не біда, що молодь слухає той же реп. Нічого страшного, що замість вишивки одяг прикрашають вульгарні написи чи малюнки, а в мові ми чуємо суржик. Я вірю, що молодь переросте все це. Що пізніше, ставши самостійними, молоді люди свідомо повернуть на дорогу справжнього українця. Я так думаю, я в це вірю. Це моя мрія.
А мріяти, на мою думку, корисно. І не відомо яка в нас доля. Відомо лише одне — все в наших руках.