Чи для кожного нині сором не ворон: він очей не видзьобає?

Любов до природи, бережливе ставлення до неї тісно пов’язуються з поняттям «батьківщина». Шанувати природу неможливо без глибоких знань про навколишній світ. Калина під вікном рідної оселі, тополя на околиці села, лелече гніздо на клуні, жеботлива кринички при перехресті доріг, боброва гатка в тихоплинній заплаві, терпкий запах лісової конвалії — усе це спогади нашого дитинства, наш духовний світ, з якими ми вирушали чи маємо вирушати в життя. Знати, а тим паче берегти ці святині — наш обов’язок. Людина, котра не засвоїла таких духовних цінностей, не перейнялася любов’ю до природи, рано чи пізно стане брутальпим споживачем.

Рідна мова починається з маминої колискової, з батьківського мудрого слова-поради, з пісні, з жарту, з любові. Вона вміщує в собі весь світ, який, сповнений дива, незвичайних почуттів та краси. Про українську ж мову ніколи не кажуть інакше, ніж як про вишневу, солов'їну, волошкову, калинову. Вона така й є, бо народилася у вишневих садках, увібрала в себе усе розмаїття солов'їного співу, набралася пахощів у волошок і розквітла, мов та калина, червона і прекрасна. Немає, мені здається, кращих слів, ніж ті, якими вдячно звертається до української мови Максим Рильський: