Решить Випишіть прикметники. Виконайте їх морфологічний розбір.Глеястий берег переходив у зелений, засланий спорише-вими килимами, моріжок*. Тут, на спориші, і викачувалисякупальники, гріючи ребра проти чарівного сонечка. Далі заморіжком стояла могутня стіна сторічних берестків.Ніяке дерево не шумить так журливо, як старі берести. Навербах листя м'яке, ніжне, навіть лагідне. І шум вербовий ніжний і лагідний. Жерстяне дубове листя у вітровій викрещуіскри, в його шумі гнів, завзяття, наступальний порив. І дурине шумлять — гудуть. А берести, старі меланхоліки, берутьсерце в полон, сповнюють солодкими болями, заносять розпокуди, аж плаче те серце — і не знати від чого: від туги, ВІДщастя чи поривань (І. Семенченко​

На крутому березі Дністра стоїть невелике село Берізки. У тих Берізках і живе учень п’ятого класу Роман Курочка. Хлопець він на вигляд не дуже показний: невисокий, худорлявий, кирпатий, з гарними темно-сірими очима. А русяве волосся на голові за літо так вигорає на сонці, що стає білим-білим. Груди і плечі вузькі.

Роман був найменшим у класі. Вийдуть учні на фізкультуру, вишикуються в одну лінію, плече до плеча, то Курочка найостанніший. А коли йдуть строєм, Микола Перегуда, що був у класі найвищим, озирнеться та насмішкувато й кине:

— Ей, Романе, ноги вище піднімай!

І весь клас так і зайдеться сміхом.

Узагалі той Перегуда не давав бідному Курочці спокою. Високий, здоровий, він, бувало, штовхне хлопця в плече:

— Ти, Романе, навіть не курочка, а справжнісіньке курча.

Роман мовчки зносив ті глузування Перегуди. Та й що міг сказати, коли на зріст він був якраз тому під руки. Тільки одного разу не втерпів, стиснув кулаки і тремтливим голосом сказав:

— Ну почекай, ми ще з тобою поквитаємось…

— і, певно, в ту хвилину Романові дуже хотілося бути більшим і сильнішим за Перегуду.

Жили Роман з матір’ю на березі Дністра. Невелика їхня хата у садочку стояла над дорогою, а кінець городу спускався до самісінької води. І влітку, поки мати працює в колгоспі, хлопець усе біля річки: то рибу ловить, то ятери сушить, то весло струже або смолить свою плоскодонку. А то збере цілу ватагу таких хлопців, як сам, та все проводить з ними змагання.

І тут Роман виявився таким майстром, що випередити його ніхто не міг. Він так спритно вимахував руками і перебирав у воді ногами, що й справді був схожий на прудку рибину .

Вимріяна постать якоїсь людини відображає людську надію, а більш реальний герой - наприклад іншої людини - є символом життя і неминучої смерті.Деякі люди мають справжню жагу до життя і не втрачають її до останньої миті свого життя. Вони, знаючи що ось-ось помруть від малокрів"я, все ще здатні сприймати природу і навколишній світ з цікавістю.Інші люди більш фантастичні для них залишається загадкою: чи була вона на справді, чи він її вигадав бо деякі люди не вірять в таку красу природи якою її бачать інші. Це і є втілення людської надії, теж загадкової і оповитої сплетінням реальності з фантастичним. Читаючи твір, я поринула у дивовижний світ, де реальне тісно сплітається з вигаданим і цим породжує певну рівновагу. Ця гармонія  створює справжню красу, яка, на мою думку, має сили врятувати весь світ.Найтонше цю красу, своїм серцем, сприймає людина яка помирає і в сей час милується красою природи. Його світ - це водночас викохана в мріях надія і така реальна і страшна смерть. Це вже і є тією красою, що здатна милувати не тільки очі або слух, а й зазирає глибше - у саму душу.Отже, найкращі фарби - це почуття людини, а природа - це картина, що ніби та павутинка сплітається з душею людини, непереможним творінням справжньої краси.