Зі словосполучення вдячний рідний землі скласти спонукальне речення зі зверненням

Люди, будьте вдячні рідній землі, не цурайтесь краю рідного, любіть матінку Україну!

У моєї бабусі перед хатою у садку розкинувся величезний квітник. Кожні з квітів милують людське око: червоні тюльпани і блідо-рожеві півонії, ніжні троянди і п'янкий жасмин, темно-синій бузок і жовтогаряча красоля. Є тут і м'ята, і любисток, і нагідки з чорнобривцями. Ще й барвінок зеленіє в квітнику. ...А під старою грушено знайшла притулок лісова квітка конвалія. Як і чому потрапила вона сюди? — Посадила я її тут давно — накопала в Глухому лісі. Кажуть, що конвалія — символ прихованого кохання. Ще в дитинстві почула я таку легенду, — почала свою розповідь бабуся.—Жила в нашому селі красива дівчина-наймичка. Закохалася вона в панича. Він теж її палко покохав. Коли дізналися про це старі пани, наказали знищити дівчину. Схопили її панські прислужники, повели до лісового озера. Вона, бідолашна, плакала: де падали її сльози, виростали конвалії. Та не до сльози — втопили нещасну в озері. I на тому місті з'явились прекрасні білі лілеї. Панич, коли дізнався про це, прокляв своїх батьків, пішов до озера і довго-довго дивився на чудові квіти. Так і сидів там, доки не перетворився на зелений дуб, котрий і зараз росте біля озера...

Учитель! Горде і славне звання. Праця вчителя споріднена з працею хлібороба й будівельника - із зернин добра й справедливості вирощує він душу людини, із цеглин знань складає наш розум. А моя перша вчителька - це квітка у снах моїх, яка цвіте і приваблює своїм сяйвом багатьох дітей.

    Перший раз у перший клас ми прийшли і побачили першу вчительку - Валентину Іванівну Удовик. Її лагідна посмішка приваблює, а очі такі добрі, як у рідної мами! Від звука до букви, від слова до тексту… Через простір рідного краю мандрували ми чотири роки з дорогою нашою вчителькою. Валентина Іванівна була вимоглива до кожного, саме за це ми їй дуже вдячні.

    Зараз наша перша вчителька на заслуженому відпочинку. За плечима має чималий педагогічний і життєвий досвід. Швидко, як на вороних конях, промчали молоді роки, не встигла й озирнутися, а вже 35 років минуло відтоді, коли вперше переступила поріг Семенівської школи.

    Народилася Валентина Іванівна 29 березня 1959 року в мальовничому селі Кімличка. У 1974-у закінчила восьмирічку, а згодом здобувала знання у Берестівській школі, з якої вийшла не просто випускницею, а випускницею з відзнакою. Не встигла перепочити - вже піонервожата у Яснопільщині. У матері щеміло серце: "Як там моя дитина? Чи скоро приїде?". Та ось Валентину Іванівну перевели до нашої Семенівської ЗОШ, поблизу рідного села. Цього ж року вступила до Глухівського педагогічного інституту, який успішно закінчила в 1982 році. Через рік молодій вчительці дали перший клас. Як же тоді хвилювалася - па-м'ятає ще й досі.

    Певно, немає в Семенівці такої родини, яка б не шанувала Валентину Іванівну як першу вчительку. Є такі сім'ї, в яких мати і донька, батько і син училися писати й читати у неї. Власне, знають її не лише в селі, а й в усьому районі. До пізнього вечора вчителька працювала у школі, а вдома ж родина, господарство. Коли що встигала - лише Богу відомо.

    Вона довіку вдячна своїм рідним, які підтримували її, з розумінням ставилися до участі в художній самодіяльності, без якої вона просто не уявляла свого життя. Валентину Іванівну завжди бачимо енергійною, активною, доброзичливою.

    "Вчителько моя, зоре світова…" як прекрасно і як влучно назвав Андрій Малишко вчительку у вірші. Дійсно, як зоря ранкова дарує радість нового дня, так і Валентина Іванівна дарувала нам щоденну радість пізнання світу, майстерно "ліпила" з нас справжніх Людей.

    І де б я не була, скільки років мені не минуло, я ніколи не забуду мою другу маму.

    З роси й води Вам, моя дорога вчителько! Хай Ангел-охоронець скрізь оберігає, щастя, здоров'я міцного бажаю.