Дані слова утворились за домогою часток. Назви частину мови і цю частку 1) казна-звідки 2)адже Визнач у даних реченнях підмет і присудок. Зверни увагу на синтаксичну роль частки 1) Ранні левкої тільки що розпускались 2) На луках ще трава не кошена

Каштан це високе дерево з округлою кроною. Листя у каштана великі,одже дають багато кисню.Коли наприкінці весни або на початку літа ці дерева зацватають,здається що прийшло якесь свято. А який приємний аромат вітає у повітрі! Каштан цвіте білим або рожевим кольором.Це дерево схоже на якусь величну та урочисту постать.А коли я чую у повітрі його цвітіння,це нагадує мені близькість літніх канікул.
Чим ближче осінь тим частіше починаєшь помічати в густих кронах дерев колючих їжачків.А потім на землю падають коричневікульки. На початку навчального року весь шкільний двір виявляється усипаним шоколадними каштанами.І саме у цей час у нашій школі прходять багато свят,які присвячені красуні осені.

Горіх і каштан
На краю лісу росли горіх і каштан. Одного ранку проснувся горіх, дивиться - каштан увесь білий. 
- Звідки в тебе така гарна одіж? - радіючи за нього, запитав горіх. 
- Це цвіт, - гордо відповів каштан. – В тебе такого не буде. 
Горіх зітхнув.
- О-о! Який чудовий в каштана цвіт! 
То діти завітали до лісу і милувались каштаном. На горіха ніхто й не глянув.
Як каштан відцвів, горіх зацвів. Його цвіт був дуже скромний. Каштан глянув і відвернувся: «Аж соромно рости поряд. Що подумають, коли дізнаються про те, що він мій друг?»
Пройшов час... На обох деревах з’явились зелені плоди. Згодом на горіх почали сідати птахи і клювати їх. Ті зривались з гілок, падали на землю. Каштан сміявся:
- Дивись! Моїх не чіпають. Бояться. 
Подивився горіх, а вони обсипані зеленими колючками. Дійсно страшно. Глянув на свої, а ті гладесенькі, беззахисні. Зітхнув бідолаха та мовчки порадів за друга.
Наступила осінь. Почали плоди обпадати. Зелена шкурка на них лопалась. Нападало їх так багато, що землю вкрили. Глянув каштан вниз, і каже з погордою:
- Ось ці гарні - мої, а ті всі решту - твої.
Горіх і собі глянув… А там серед гладеньких рудих каштанів валялись зморщені горіхи. 
Зітхнув горіх і промовчав.
- Ой! Які гарні каштанчики! – раптом почули.
Це знову були діти. Вони похапцем збирали каштани.
- Ох, ці діти! – промовив хтось поряд. - Збирайте горіхи, в них такі смачні зернятка.
Глянули друзі, а ж то дорослі надійшли.
- Ой! Правда! Я так люблю горішки! - вигукнув хтось з дітей. 
- І я! І я! – загукала малеча. 
Вони висипали каштани і почали набивати кишені горіхами. Через хвилю на землі валялись лиш нікому не потрібні каштани.
- Тату! А що ж буде з ними? - запитав хтось. 
- Та, напевне, дикі свині з’їдять. 
Жаль стало горіху каштана. Хотів підбадьорити його, та той знову відвернувся. Тепер від сорому…