Cловотвiрний розбiр слiв глиняний, щоденну, гончарний, несхибне, невеликий, помахом , зрiзає, тонесенькою, барвистими, досвiдченi.

ответ:

ріка стугна протікає біля нашого села. вона така спокійна й живописна, особливо зараз, влітку, що на її березі мало не кожного вечора зустрічається двоє вони йдуть, навіть в сутінках,  світлою стежкою, всі коло доброї, але завжди сумної  верби, притуляються один до одного і поринають у свій особливий чарівний світ, зрозумілий тільки їм, закоханим. вони шепочуться і любляться, лякаючи русалку, що виплила на берег розчісати свое довге зелене волосся і погомоніти з подружкою-вербою.

вдень ця біла стежка й берег більш прозаїчні, ніж вночі, але також напоєні романтикою стугни. тут ідуть, плескаючи голими п"ятками, , спускаються до берега й відв"язують свої човни, які вже давно прокинулись і ждуть хазяїв, щоб знову відчути ласкаючі хвилі і лоскіт свіжої сріблястої риби своїми просмаленими боками.

объяснение:

объяснение:

його зненацька охопив сумнів: «чи те я роблю, що слід? чи здатний на це? чому так тягне туди, у невідоме? » і він зупи­нився серед шляху. замислився. огледівся. хоча дорога стели­лася попереду рівна й широка, проте він не міг іти далі: і неспо­кій, і невдоволення собою, і жадання чогось вищого переповнили його. а обіч уторованої дороги громадилися вершини, які зда­валися такими стрімкими й неприступними, що на них ніхто не наважувався зійти. до того ж їх оточували непрохідні хащі, глибокі яруги, гострі стрімчаки й бескиди.

і все ж він рішуче зійшов з гладенької дороги й крізь нетрі та чагарі заторував власну стежину до вершини. і вже ніщо не могло зупинити сміливця: ні колюче терня, ні скелясті кру­тосхили, ні глибокі урвища. він здіймався все вгору і вгору. «божевільний! » — жахалися одні, що спокійно ів гостин­цем. «відчайдушний! » — захоплено вигукували інші, які вже

готувалися рушити й собі вслід за сміливцем. «щасливий! » — зітхали ті, які через свою кволість, несміливість чи полохливу вдачу не могли піти за першопрохідцем. а були й такі, що мовчки заздрили й потайки зневажали сміливця.

що йому до того! він уперто здіймався на вершину, де не сту­пала ще нога людська. і то було його покликання, його щастя, його слава й безсмертя. як важливо в житті знайти себе, доки не пізно, доки ще молодий! а йому тоді йшов уже тридцять дру­гий. за спиною в нього і вчителювання, і участь у боях, і робота в провідній республіканській газеті художником-ілюстратором, карикатуристом. читачі в кожному номері шукали гострі, дотепні малюнки, під якими стояв підпис «сашко». друзі щодня при­ходили до нього в майстерню, щоб подивитися, як під пензлем народжується пейзаж чи людський тип. і називали його талано­витим, і пророкували йому творче майбуття.

а його не задовольняли ні карикатури, ні акварелі, ні олійні праці. усе дужче й дужче почувався невдоволеним, бо відчував у собі силу творця нового мистецтва, що тільки-но утверджува­лося. і однієї ночі після роздумів він рішуче виходить зі своєї майстерні, щоб ніколи до неї не повернутися. залишає мольберт, фарби, закінчені й незакінчені полотна — залишає назавжди. із плащем через плече й дорожнім портфелем у руці поспішає на вокзал, сідає в поїзд, що везе його на берег чорного моря, у красуню одесу. а вранці він уже стоїть перед директором кіно­фабрики й промовляє три заповітних слова:

—  хочу стати режисером!