Поставити розділові знаки: На подвір’ї було вже зовсім видно хоч сонце ще не зійшло. Схід палав рожевими фарбами в глибині неба пливли легенькі хмаринки. Не вперше Мишко прокидався рано. Не раз схід сонця заставав його на річці. Та хіба був тоді час дивитись на рожеві заграви на безкрає небо на оці хмаринки кучеряві й рухливі! Перед очима тремтіли прозорі хвилі а по них стрибав сонячним зайчиком поплавець з гусячої пір’їнки. Десь там у незмірній глибині теж синіло небо пливли хмари тремтіли рожеві сонячні стрічки. Але Мишко тільки й знав свій поплавець і не зводив з нього очей. Йому здалося що лише тепер він уперше побачив навколишній світ в усій його неосяжній красі і ці гарячі барви літнього ранку і це чудове небо і вербу і старі вкриті зеленим мохом ворота і велетенський осокір. Яке воно все чудове яке рідне близьке серцю!

На подвір’ї було вже зовсім не видно, хоч сонце ще не зійшло. Схід палав

рожевими фарбами; в глибині неба пливли легенькі хмаринки. Не вперше

Мишко прокидався рано. Не раз схід сонця заставав його на річці. Та хіба був

тоді час дивитись на рожеві заграви, на безкрає небо, на оці хмаринки кучеряві

й рухливі! Перед очима тремтіли прозорі хвилі, а по них стрибав сонячним

зайчиком поплавець з гусячої пір’їнки. Десь там, у незмірній глибині теж

синіло небо, пливли хмари, тремтіли рожеві сонячні стрічки. Але Мишко

тільки й знав свій поплавець і не зводив з нього очей.

Йому здалося що лише тепер він уперше побачив навколишній світ в

усій його неосяжній красі -  і ці гарячі барви літнього ранку, і це чудове небо, і

вербу, і старі вкриті зеленим мохом ворота, і велетенський осокір. Яке воно

все чудове, яке рідне, близьке серцю!

ответ: На подвір’ї було вже зовсім видно, хоч сонце ще не зійшло. Схід палав

рожевими фарбами, в глибині неба пливли легенькі хмаринки. Не вперше

Мишко прокидався рано. Не раз схід сонця заставав його на річці. Та хіба був

тоді час дивитись на рожеві заграв, на безкрає небо, на оці хмаринки кучеряві

й рухливі! Перед очима тремтіли прозорі хвилі, а по них стрибав сонячним

зайчиком поплавець з гусячої пір’їнки. Десь там у незмірній глибині теж

синіло небо, пливли хмари, тремтіли рожеві сонячні стрічки. Але Мишко

тільки й знав свій поплавець і не зводив з нього очей.

Йому здалося що лише тепер він уперше побачив навколишній світ в

усій його неосяжній красі, і ці гарячі барви літнього ранку, і це чудове небо, і

вербу, і старі вкриті зеленим мохом ворота, і велетенський осокір. Яке воно

все чудове, яке рідне близьке серцю!

Объяснение:

У кожного своя сім"я, у кожного своя родина. Розкажу Вам казку я про Вітрюгана і його сина. Маленький хлопчик-вітерець, такий легенький, свіжий. Завжди тихо літає десь або вдома читає книги. Хороший син і тут без мови, подобається дуже всім. Вітрюган-тато задоволений гарним хлопчиком своїм. Та якось вітерець літав, цікавився усім навколо. Схаменувся - заблукав! "Ну як вернутися додому?" Тут тато вітер розійшовся, почав шукати вітерця. "Ну скоріше б він знайшовся!", і полились лихі слівця. Шумлять дерева, ліс аж виє. І сонечко пішло у дім. То тато-вітер шаленіє. Шукає сина свого скрізь. Ну й довгенько він буянив поки десь в чужім краю, у зеленім, квітучім саді знайшов кровиночку свою. Тож тепер коли вітрище сильний-сильний б"є в вікно. Люди знають чого він свище- шукає сина знов свого! 

Прокидається ранок! Всі звірі прокидаються та йдуть до школи. Ось йдуть Білочка, Зайчик та Вовк.
Білочка питає їх：
- А чи ви знаєте із чого складаються речення?
Вовчик：
- Да, звісно. Речення складаються із іменників. І у кожного із іменників є свій відминнок.
Зайчик здивовано каже：
- Правда?! А я не знав цього.
Вовчик відповідає Зайчику：
- Звісно Зайчику звісно. На приклад, є у кожного іменника своя поляна на якій живуть питання кого? чого? і так далі.
- Ну Добре.
Сказала Білочка：
- Хай буде так. Але на всякий випадок давайте запитаємо у Пані Сови.
Ось так вони йшли дружно до любимої школи із питаннями про іменники до Пані Сови！