Скласти гумористичне оповідання використовуючи вигуки Пхе! Казна що!Ой лишенько!ГИ! Агов! Хай йому грець!Отакої! еге ж!

Відповідь:

Скінчилися раз уроки, а вчителька наша і каже:

— Сашко Лісовий захворів, хто піде його провідати?

— Я! Я! Я! — посхоплювались усі.

— Якщо ви і в нього так кричатимете, — говорить вчителька, — то краще нікому не йти. Хворому потрібен спокій.

Ми запевнили її, що не галасуватимемо, а вчителька відповіла, що ми молодці, але все одно сьогодні хай підуть кілька чоловік, а завтра ще кілька і післязавтра теж.

— І пам’ятайте, — закінчила вона, — хворому потрібен спокій. Дивіться, щоб він не вставав з ліжка, розважте його як зумієте. Може, й нагодувати доведеться.

Приходимо. Лежить Сашко, горло замотане, книжку читає.

— От добре, — мама його зраділа. — У мене саме обідня перерва кінчається. Там, на кухні, суп доварюється. Ви через десять хвилин з плити його зніміть, хлопця мого нагодуйте. А я побігла.

— Ну як тобі, — в Сашка питаємо, — нудно, мабуть, лежати?

— Та ні, — одказує. — Зовсім не нудно. Я от книжку читаю. Цікава!

Але ми вирішили, що це він так говорить, із ввічливості. Спробуй-но сам-один полежати ввесь день!

— Нічого, — підбадьорюємо, — ми тебе зараз розважимо. От тобі Наталка заспіває. В неї голос гарний.

— Чого це я буду співати ні з того ні з сього?! — Наталка нам. — Може, йому й не хочеться зовсім.

— Як це не хочеться?! Ех ти, подруга! Він же один тут. Ну, як знаєш. Тоді ми з Митьком заспіваємо.

Стали посеред кімнати, відкашлялись і давай співати. Співали-співали, аж захрипли.

— Що, — питаємо, — повеселішало тобі трохи?

— Авжеж, повеселішало, — Наталка за нього відповідає. — Так фальшивити, то краще вже зовсім мовчати. І без ваших концертів обійдеться. Правда ж, Сашку?

Сашко промовчав, але ми зрозуміли, що це він так промовчав, щоб не завдавати нам клопоту. Але про які клопоти може йти мова, коли товариш хворий!

— Давай, — Митько каже, — йому наш сюрприз відкриємо.

— Давай!

І стали ми тут матроський танок виконувати, який на святковий вечір готували. Підспівуємо собі, в долоні у такт плещемо, підборами по паркету — ух! Так добре в нас іще ніколи не виходило. Розчервонілись обоє, вхекалися, але стараємось, — для хворого ж товариша.

Чуємо дзвоник у двері. Наталка побігла відчиняти. Вривається в кімнату дядько якийсь у халаті.

— Це що за неподобство! — кричить. — Я поверхом нижче живу. У мене робота термінова, спеціально додому взяв, щоб не заважав ніхто, так ви отут казна-що виробляєте. Тупаєте по голові вже цілу годину, зосередитись неможливо!

Ми йому почали пояснювати, що прийшли провідати хворого товариша.

А він:

— Нічого собі хворий! Таке витримати — здоров’я як у слона треба мати. Припиніть цей тупіт. Книжку йому краще почитайте!

Ми сказали, що книжку він і сам собі читає.

— Ну, то придумайте щось інше, — дядько каже. — Он ви на хлопця подивіться. Йому вже скоро млосно стане од ваших розваг.

І він пішов.

Сашко забивсь під стіну, і ми зрозуміли: йому цей дядько теж не сподобався.

— О! — скрикнув я радісно. — Так у тебе ж магнітофон є. Чого ж ти мовчав! — і натис на вмикач.

— Зроби голосніше, — гукнув Митько. — Воно, коли голосно, завжди веселіш.

Тут Наталка стала до чогось принюхуватись — і прожогом з кімнати.

Вбігає за мить.

— Ой, — кричить, — суп увесь википів і вже згорів.

Побігли ми на кухню. Справді, бачимо — в каструльці щось темне на самому дні залишилось, і пахне зовсім не так, як суп. Ми туди на всякий випадок води долили, але смак у нього виявився ще гіршим, ніж запах.

— Ех ви! — Наталка зітхає. — Через вас зовсім забули, що мама Чим тепер хворого годувати?

Стали ми харчі якісь шукати. Знайшли цукру, а чай шукали-шукали — ніде нема.

— Яка різниця, — Митько каже, — із заваркою чи без. Однаково вода. Коричнева тільки. І так вип’є.

Скип’ятили воду, вкинули цукор у склянку. Приносимо Сашкові:

— Пий.

Сьорбнув він трохи.

— Не хочу, — каже. — Голова болить.

— Це в нього від голоду, — здогадавсь я. — Ми тобі зараз усі втрьох картоплі почистимо. Ти як любиш, смажену чи варену? А щоб не нудьгував, включимо магнітофон.

— Не треба, — він нам якось дивно відповідає, — ніякого магнітофона, і картоплі я не хочу вашої.

— Здається, час нам уже додому, — поглянула Наталка на двері.

— Додому! — блимнув на неї Митько. — І полишити хворого товариша? Може, тобі заспівати? — допитується в Сашка.

— І співати не треба!

— Може, затанцювати ще разочок? Нам не тяжко.

Тут Сашко як затруситься.

— Не треба, — кричить, — мені ваших танців, і нічого не треба! Облиште мене! Лежала собі людина і горя не знала. У мене і так уже температура піднялась. Я тепер, мабуть, іще місяць лежатиму.

Тепер ми таки зрозуміли, чого він хоче, і почали вдягатись.

— Ну, ти бачив таке? — мовив Митько вже надворі. — Друзі прийшли до нього, не шкодуючи ні сил, ні часу, розважити, щоб йому сумно не було, нагодувати, а він після цього нас, можна сказати, виганяє. Не буду більше його відвідувати. Хай собі книжки читає. Нахаба та й годі.

Пояснення:

Це місто не спить. Він вже ніколи не засне …
День і ніч сотні тисяч коліс його тіло пестять.
Він не скине з себе проводів електричний гніт,
Але, повержений в бруд, всім закоханим гріхи відпускає.

Це місто схожий на тебе – молодий хуліган.
Він з робочої околиці родом, але «вибився в дамки»
І грошима недбало смітить, благо, сповнений кишеню,
Тільки втиснутися все ж не може в «буржуйські» рамки.

Він розлігся в степу – дивиться в небо очима вітрин,
Гордо тягнеться вгору, відбиваючи будь-які нападки.
Він яку завгодно столицю б викликав на ринг
І напором своїм поклав би її на лопатки.

У ньому з трущоб убогістю поєднується розкіш палаців,
Його тіло – заводи і шахти, і блиск ресторанів …
Він по моді одягнений, але з тих нахабних молодиків,
Що позначені шрамами (в минулому – криваві рани).

Він буває злегка неохайний, трохи нерозумний,
І часом себе вранці відчуває премерзко …
Це місто – банкір, пролетар, трохи бандит,
І в контрастах його – чарівність юності зухвалою.

Це місто – спортсмен, він хворіє, як ми, за «Шахтар»,
І вітає нас грізним ревом своїх стадіонів.
Він палає в ночі, як неоновий строкатий багаття.
Навіть зірки нам здаються ближчими з його териконів …

Це місто – шибайголова, він такий же, як ти …
Попереду – павутина доріг і тернисті версти.
Спалахують зірки над містом сплячою мрії,
І сьогодні, рідний, це наші донецькі зірки!

Головний герой новели авторства Рея Бредбері по імені Том в повній мірі відноситься до плеяди таких героїв. Цей малий хлопчик опинився в ситуації близької взаємодії з дорослими людьми, але не можна сказати, що він розумів їх повною мірою. Тим не менш, всі дорослі розглядали Тома  в якості одного з своїх, вони ставилися до нього не те що з розумінням, а навіть з істотною повагою, що реально заслуговує того, щоб про неї згадали. В якості прикладу можна навести те, як за хлопчика заступився дорослий чоловік, коли інший дорослий чоловік просто хотів пожартувати над Томом. Все це говорить про те, що цей молодий чоловік дійсно вмів за себе постояти і тим самим викликав прихильність з боку всіх тих, хто його оточує.

Цей хлопчик щирий. Він без будь-якого страху говорить людям те, про що думає. Він не боїться висловлюватися, виражати свою думку, якою б не була реакція тих, хто його в той момент слухає. У ньому практично немає фальші і підлості. Він не намагається комусь нашкодити, а потім приховати це, щоб ніхто раптом не здогадався.