Напишіть твір-мініатюрю "роль гумору в нашому житті" рівень 6 класу 10 речень​

Однорідними називаються такі члени речення, які відповідають на одне й те саме питання й відносяться до одного й того ж члена речення або пояснюються одним і тим же членом речення.
Порівняйте два речення:
Я часто отримую листи і посилки. Я часто отримую, і відправляю листа.
У першому реченні два доповнення відповідають на питання ЩО? і відносяться до одного і того ж присудка, а у другому реченні два сказуемых пояснюються одним загальним доповненням.
Однорідні члени зазвичай виражаються словами однієї частини мови, як це було в пропозиціях вище, але можуть бути виражені і різними частинами мови. Наприклад: Він говорив повільно, з великими паузами. У цьому реченні перше обставина виражено прислівником, а друге - іменником з прийменником.
Однорідні члени у реченнях можуть бути поширені, тобто можуть мати залежні слова. Розгляньте уважно наступна пропозиція.
Мужики знімали шапки з голови і вклонилися.
Тут два однорідних сказуемых (ЗНІМАЛИ і КЛАНЯЛИСЯ) : перше поширене обставиною (З ГОЛОВИ) та доповненням (ШАПКИ) , а друге не поширене (у нього немає залежних слів) .
В одному реченні може бути кілька рядів однорідних членів. Наприклад:
Місяць піднімалася і освітлювала дорогу, поле й будинку села.
Перший ряд однорідних членів у цьому реченні створюють сказуемые, другий - доповнення.

Соловейко щебече, кажуть, поки ячмінь почне колос викидати, а тоді вже й не чути.

Соловейко тьохкає, поки дітей не виведе, тож і Михайликові співати схотілось, парубкові, поки дітей не вивів, — от він і сам не стямився, як замугикав стиха та й подався, мов той снохода, вниз до міста, шляху не вибираючи, але зразу не вхопив тропи і трішки поблукав, поки знайшов дорогу з вишгороду…

Аж тут і пізній місяць виплив з-поза обрію на перистих хмаринах, на продраних небесних пуховиках, блиснула лихим синім вогнем ріка Рубайло, і все довкола раптом засвітилось таким сяйвом, печальним і тихим, що завидніло навкруги неначе вдень, бо все ж там було біле.

Цвіли сади, біліючи у веснянім буянні, — бо все цвіло того року чомусь надто пізно, аж на Зелені, свята.

Цвіли бузина та калина, мов шапками снігу повкривані, сяяла проти місяця журлива черемха, хоч вони, може, всі ті кущі й дерева, і не цвітуть ніколи в один і той самий день, але ж тої весни вони чомусь цвіли разом, та це не дивувало Михайлика, і пелюстки весільних квітів України, осипаючись, білою метелицею вихорились над землею та й по всьому місту, і на Соборному майдані, куди ноги самі несли його, ближче до архирейського дому, де світили стовбурами цнотливі берези, та й штахети березові біліли скрізь нечухраною корою, та й білі сорочки парубків з дівчатами, що непорушно й без пари з уст завмирали в тих білих кущах, і все там світилося й сяяло, не тільки відбиваючи срібні скалки місяця, а й променіло своїм власним світлом, тихе сяйво красуні-України, яка в ту мить співала там голосом якоїсь сумовитої дівчини:

— Якби мені крилечка, солов’їні очі, полетіла б у дорогу темненької ночі…

Він розумів її, Михайлик, ту незриму співачку, сховану в безкраїх, по-нічному таємничих заростях калини, бо він і сам летів уперед і вперед.

Несли вони його, уявні крила, а не звичайнісіньке пір'я, крила, що виросли закоханому за плечима, несли вони його до саду вишневого, до двоповерхового дому єпіскопа, до того либонь вікна, де хлопець бачив удень Ярину Подолянку.

Він навіть не думав про небезпечність свого польоту.

По вулицях походжала козацька сторожа, перегукувались круг міста вартові:

— Пугу-пугу!?

— Козак з Лугу!

— Чату-у-у-ую!

— Та чу-у-у-ую!

Сновигали по всіх закутках і навіжені дівчата з невгамовного загону сотника Лукії.

Стерегли своїх любасок і закохані парубки.

Михайлик і сам був закоханий, і тільки тому так щастило парубкові, і він ішов далі та далі, безкарно пробираючись до Соборного майдану, і ніхто його не перейняв, ніхто не зачепив сторонського парубка, який невідомо за чим тиняється серед ночі в чужому ще для нього місті, ніхто не схопив одчайдушного, бо закоханим і дурням завше таланить і щастить.

Спрожогу перешугнувши через паркан архирейської садиби, необачний Михайлик опинився в старому вишневому саду єпіскопа, де владав усім той самий місяченько, щире козацьке сонечко, і, ступаючи обережно, мов кіт по стерні, молодий коваль скрадався до заплетеного хмелем будинку, до шестикутного на другому поверсі вікна, з якого вдень визирала панна Ярина, і аж паморочилось йому в голові, бо ж під ногами перекочувалися й дзюркотіли по землі хибкі місячні плями, пересіяні крізь гілля та листя вишень, яке хилиталось од кволого вітру.

Аж раптом у прочиненому вікні другого поверху, мов у срібній рамі, вияснилось проти місяця мармурове обличчя Ярини.

Вузьке.

Зосереджене.

Якесь пом'якшене…

Чи то, може, від сяйва місяця?

Чи від якоїсь владної думки, що так напружила в ту мить п чоло?

I вся вона була якась інакша.

Таємнича.

Без того виразу химерної владності, без зарозумілої недоторканості, що їх часом напускають на себе українські дівчата, без тої явної погорди, яка псувала це миле обличчя вдень.

Панна, видимо, слухала солов’їв