ВІДРЕДАГУВАТИ ТЕКСТ.Чи то естрада наблизилась до президентського крісла, то чи президентське крісло присунули ближче до естради. Новий рейтинг від соціологів АП показує, що Петро Порошенко, Юлія Тимошенко та Святослав Вакарчук зрівнялись у своїй популярності серед електоральних фанатів. А значить, політика йде з розмовного жанру в пісенний, який близький нашому музичному народу й містить масу позитивних речей. Якщо президентом оберемо лідера «Океану Ельзи», рівень емоцій прес-конференцій та інших спілкувань першої особи з іншими зросте. Хоча Петро Олексійович і Юлія Володимирівна теж не обділені артистичними талантами, але на їхніх виступах люди поводяться холодніше і запальнички не підсвічують площі і стадіони. Крім того, Святослав Іванович представляє порівняно молоду силу, прийшовши в політику вже після того, коли Петро Олексійович влився в СДПУ(о) Віктора Медведчука, а Юлія Володимирівна в «Громаду» Павла Лазаренка. З іншого боку, політичними дилетантом лідера «Океану Ельзи» не назвеш. Концертно підтримував виборчі компанії Леоніда Кучми, Віктора Ющенка... Час і за себе вати по містах і селах... Словом, теоретичні обґрунтування політичної конкуренції на сцені нашої виборчої практики є. Немає тільки змістовних. Невже роки, що змінили життя в Україні і наповнили новими смислами і особами наш соціум, пройшли даремно для політичної системи? Вона, як і раніше, не здатна запропонувати щось привабливе для країни в обличчях і платформах. Всі ті ж Порошенко і Тимошенко як символи 25-річної боротьби з процвітаючими вадами системи а навпроти – фігура популярного співака, який займає значне місце на естраді і в телевізорі, але не в апаратах влади. Ми ж розуміємо, що саме за цим критерієм складено рейтинг нібито привабливих для електорату персон. При такому розкладі все залишиться на своїх місцях. Святослав Вакарчук продовжуватиме співати на естраді, а Петро Порошенко і Юлія Тимошенко продовжуватимуть ходити на його концерти як перші особи українського істеблішменту. У прадавні часи, коли не було різноманітності в спортивній атрибутиці, діти часто гралися в «розривні ланцюги». Дві команди, взявшись за руки, ставали один проти одного, утворюючи розгорнутий стрій. Від кожної по черзі вибігав хлопчик-таран, який грудьми мав розірвати зчеплені руки противників. Той, кому це вдавалося, міг забрати з чужої команди будь-яку людину й відвести в свою. Хто не пробивав, залишався в рядах суперника, поповнюючи його ланцюг. Українська політика нагадує цю гру мого дитинства. Навколо центрів нашої влади давно стоїть ланцюг політиків, які міцно тримаються за руки і крісла. Громадянські активісти й пасіонарії, що штурмують його, поки лише поповнюють собою систему. Для прориву не вистачає сил і масовості. Тим більше що у старої команди є перевага. Вона може вибирати для прориву кандидатів, яких здатна утримати