Я мрію дожити до тих часів, коли дітям у школі перестануть сльозливо оповідати про горопашного кріпака, який служив безправним, безсловесним попихачем у панів, а змінять парадигму й вестимуть натхненну мову про неймовірного хлопчика, що аж світився великим талантом, який без тата й мами, без, здавалося, жодних шансів на успіх створив сам себе. І це його світіння ба- чили всі: і той свавільний п’яний дячок, з яким малий Тарас читає Псалтир над померлими (а читає він най- краще за всіх своїх ровесників), і навіть норовистий Павло Енгельгардт, до якого хлопчик приходить по до- звіл навчатися в хлипнівського маляра, бо з дитинства любить малювати вояків і коней, це його найбільша пристрасть, і він уперто шукає вчителя. Енгельгардт швидко збагнув, що йому до рук потрапив справжній скарб, адже Тарас — найдотепніший, найспритніший, він усе робить завиграшки, талановито — кращого за нього не знайти! І він бере хлопця спочатку у Вільно, а потім і в столицю. А Шевченко тим часом вишколюється в маляр- стві, і його мистецьке око все помічає. Виявляється, панське життя теж має суперечності. У кожного суційні жанри спільного стану — своя морока. І, незважаючи на зрозумілий класовий антагонізм, Шевченко згодом напише й таке, що в нас нечасто цитували: Не завидуй багатому: Багатий не знає Ні приязні, ні любові — Він те все наймає… Практичний нащадок швейцарського роду має свої плани щодо талановитого юнака, тож віддає його аж у 4-річну науку до живописця Ширяєва, бо хоче мати свого покоєвого худож- ника. Але пан ніколи не віддав би юнака в науку, якби хлопець так шалено цього не прагнув, якби не горів цим… Уявіть, який потужний та світлий талант треба було мати, щоб довкола його викупу з крі- пацтва й вступу в Академію закрутилися такі імениті люди, як Жуковський, Брюллов і ба- гато інших. Це просто якась нереальна історія!.. Достоту історія про успіх. Хоча, треба чесно визнати: якби більшість з тих людей знала, що допомагає передовсім поету, а не художнику, нічого б такого не сталося. І дітям, і студентам варто наголошувати, що сильна та дієва мрія відкриває нам усі шляхи, на- віть, здавалося б, у найнесприятливішому середовищі, однак для цього треба вперто й каторжно працювати. Тож приклад Шевченка має їх окрилювати, а не вганяти в безнадію. Срібна медаль Академії, академік гравюри, розпис Большого театру, високоосвічений юнак, який має шанс про- довжити навчання в Римі, — це все про Шевченка. Його чекає феєричне життя: він бачив, як живуть найвищі суспільн він умів бути франтом, був улюбленцем веселого творчого товариства, адже Шевченко — не тільки художник, він ще й чудово співав, легко віршував… Але виявляється, що те його внутрішнє світіння — то не абажурне сяйво, то вогонь правди. Він ані на мить не забуває про свої корені й про ту неправду, яка панує на його батьківщині. Шевченко має мужність не записатися в лави прославляльників російського царя, який хай і лівим ґудзиком правої поли, але теж був причетний до його викупу з неволі. Однак для генія правда — понад усе. І митець переливає свою правду в поезію, і його слова снуються в такій божистій послідовності, що, змикаючись одне з одним, дають нам вічну, непроминальну енергію українського духу. Шевченко розуміє, як ця правда може окошитися на його долі, він знає, що роблять з тими, хто йде супроти — і словом, і дією, як страчений Рилєєв (ось, до речі, чиїм іменем варто було б називати наші вулиці — просто вчитаймося в майже всуціль українські назви творів Рилєєва — «Войнаровський», «Мазепа», «Наливайко », «Богдан Хмельницький » — більшого українофіла серед російських письменників не було й, мабуть, уже не буде Однак Шевченко не вміє й не хоче кривити душею, у якій клекотить праведний гнів і мрія про ідеальну, майже міфічну Україну. І ось його землякам уже й не соромно показатися на люди: дивіться, ми є, бо в часи, коли над слов’янщиною літав Бог- Творець і розсіював зерно геніїв, яке зійшло в Польщі в 1798-му (Міц- кевич), у Московії — 1799-го (Пушкін), а в Україні — 1814 року — про нас не забуто, ми теж присутні у великому Божому задумі. Отож і наш з вами святий обов’язок — свідчити правду. А правда сьо- годні така, що наша держава майже не дбає про українську мову, що все розпочинається й закінчується велемовними, пустопорожніми фразами. Що нас, носіїв української мови, ще й нині багато хто з наших співгрома- дян трактує як дивакуватих аборигенів. Що ми ще й досі, як соняшник до сонця, повертаємо голови на почуте українське слово. Що й донині не скасовано горезвісний закон ківалова1, який ганьбить цілу націю.