Складіть план тексту Та найближче Марiя Олександрiвна цiкавилась життям сьогоднi. I спочатку незрозумiле було: зупиниться по дорозi чи з молодицею якою, чи з дядьком, чи навiть з дитиною i так розмовляє невимушене, не пiдшукуючи слiв, не роблячи якогось особливого вигляду - наче до всього їй дiло є. Хiба є щось схоже в цьому з панями та панночками - дружинами й доньками немирiвської iнтелiгенцiї? А який ходок була! Любила пiшки мандрувати. Часто i з Iллею Петровичем. Отак вийдуть за мiсто i прямують собi цим шляхом, обабiч якого посадженi у два ряди липи, ще за Катерини II, коли тут проїздила i для неї шляхи-алеї висаджували i навiть цiлi декоративнi поселення. У них коло Немирова, дякувати боговi, тiльки алеї й лишилися, столiтнi розкiшнi алеї лип, що ведуть на далекi гони. Скiльки вони сiл та хуторiв виходили! От Мухiвка - жалюгiдне сiльце, та яке гарне! Трохи пiдведешся на пагорби, i такi неозорi простори перед очима. Сам Немирiв на горах. Це ж там, у Мухiвцi, розбалакалися з старим Михайлом Мухою, i вiн розповiдав про божевiльну колишню красуню, улюбленицю села, Гафiю Козаченко: як їй все село весiлля справляло, як на щастя милувалися, а потiм її на панщинi замордували, дитинка маленька померла, i- збожеволiла нещасна мати. Все квiтами бавилася i -немов дитя колихала. Всi люди її жалiли. Зайде до кого - посадовлять, як гостю, пригощають найкращим, що є в хатi. Потiм, коли прочитали "Горпину", багато впiзнали... А по той бiк Немирова село таке - Вовчок - спускалося до рiчки, там вода коло млина шумувала. Гарне мiсце, i село гарне, майже коло кожної хатки маки, мальви, соняшники квiтли, а хатки усi чисто були пiдмальованi якимись вiзерунками. Подобалося їй це село. "Чому Вовчок"? - питала, i всi смiялися. I жило тут багато Вовчкiв. Чи не з того й лiтературне iм'я прибрала - "Марко Вовчок"? Бо сама Марковичка i миле село - "Вовчок". Отак пiдписала оповiдання i спитала Опанаса: "Правда, добре: "Марко Вовчик"? I нiхто не знатиме, що жiнка написала". Тодi хтось з учителiв зауважив: "Як i Жорж Занд". Вона усмiхнулася: "Далеко куцому до зайця". А потiм, переказували, Тарас Григорович Шевченко її вище за Жорж Занд ставив. Що вже казати про нього, Iллю Петровича Дорошенка?! Але i не в таких мальовничих, поетичних мiсцях все ставало iншим вiд її присутностi. Як часто проходили вони удвох вузькими брудними вуличками єврейської частини мiстечка, густо заселеної, гомiнливої, балакучої. Здавалося, в тих хижках аж нiяк, попри всi зусилля, не можуть вмiститися всi дiти, всi старi, весь господарчий мотлох, i тому майже все життя виноситься просто на вулицю - i ятки з рiзноманiтним дрiбним крамом, i шевцi, i кравцi, що десять разiв латають-перелицьовують лапсердаки, плаття, черевики, так що вiд первiсного стану не лишається й спогаду. Тут же казанки, каструлi, сковорiдки на триногах, на яких шкварчить приперчена, начасничена риба, на мотузках сушаться розвiшенi дитячi пелюшки, пiстрявi спiдницi, якесь лахмiття, а долi в поросi вовтузиться кучерява дiтлашня з великими чорними очима-чорносливами, i Дорошенко бачить, як кланяється Марiї Олександрiвнi в не звичнiй улесливо-догiдливiй позi крамар Гершко Соломонович (вона завжди зве його й по батьковi, а не просто Гершко, як усi), а з щирою, приязною усмiшкою, i вона вiдповiдає йому так само, а мимохiдь гладить кучеряве волосся замурзаного голопузика, i мати його тане вiд щастя. Для неї, здавалось, не було "юрби" - вона скрiзь розглядала людей. Може, це й робило з неї справжню людину?