Твир роздум на тему чому теба оберигати природу​

люди забруднюють природу не задумуючись до чого це може призвести. наше завдання запобігти цьому. нам потрібно не смітити, побачивши, що хтось смітить навчити його правильно відноситись з природою. якщо побачиш якийсь папір не полінуйся підніми його і викинь. таким чином ти збережеш природу від загибелі.

отже, якщо ми оберігатимемо природу, таким чином ми збережемо їй життя.

Н.в. тисяча дев'ятсот сімдесят два

Р.в. тисячі дев'ятисот сімдесяти (сімдесятьох) двох

Д.в. тисячі дев'ятистам сімдесяти (сімдесятьом) двом

З.в. тисячу дев'ятсот сімдесят (сімдесятьох) два (двох)

О.в. тисячею дев'ятьмастами сімдесятьма (сімдесятьома) двома

М.в. тисячі дев'ятистах сімдесяти (сімдесятьох) двох

Н.в. шістнадцять

Р.в. шістнадцяти (шістнадцятьох)

Д.в. шістнадцяти (шістнадцятьом)

З.в. шістнадцять (шістнадцятьох)

О.в. шістнадцятьма

М.в. шістнадцяти (шістнадцятьох)

Н.в. дев'яносто п'ять

Р.в. дев'яноста п'ятьох

Д.в. дев'яноста п'ятьом

З.в. дев'яносто п'ять (п'ятьох)

О.в. дев'яноста п'ятьма (п'ятьома)

М.в. дев'яноста п'ятьох

Як занепала українська держава, що була за князів, Україна потрапила під чужу владу – польське панування. То були важкі часи.

Найбільше терпіли від панів польських селяни. Селянин був підданим панам, не був господарем на своїй українській землі, не мав волі. Пан мав над ним право життя й смерті. Селянин без дозволу пана не міг нічого ні продати, ні купити, не міг навіть піти в друге село.

Селяни були якби прикріплені до свого села. Тому називали їх кріпаками, а їхню неволю – кріпацтвом. Селянські діти не мали права на освіту й просвіту. Розумних хлопчиків пани польські брали до двора за слуг, робили з них своїх гайдуків. За найменший непослух жорстокі пани карали канчуками, били до крові, замучували до смерті.

Страшно терпіли наші люди від панського панування. Справедливості ніде не було, бо суд також був у панських руках. Один був вихід - покинути рідне село, родину, домівку і десь далеко шукати кращої долі. Хто був молодий, сильний і відважний, той прощався з родиною і з невеличким клуночком у руках ніччю втікав із села. Одні – у гори Карпати, де приставали до розбишацьких ватаг і нападали на панів-кривдників, відплачували їм за свою недолю.

Та більшість селян-втікачів мандрували в інші далекі сторони, - на славне, вольне Запорожжя. Запорожжя було багате: вся південна Україна аж до Чорного моря покрита безмежними степами, високими травами, плавними, повноводними ріками, наповнена всякою дичиною, рибою, різноманітною звіриною, птаством.

Дніпрові води утворили 9 найбільших порогів: Кайдак, Сурський, Поханський, Звонець, Ненаситець, Внук або Вовніч, Будило, Вільний, Гадючий.

Саме біля них на островах у плавнях поселилися втікачі, українські селяни. І назва їх – козак (що означає "вільний").

Та життя козаків було небезпечне від татар, що кочували у степах. Татари, це був дикий народ, що прийшов до нас із Азії. Татарське військо робило напади на українські степи, висилали шпигунів, щоб дізнатися, де можна знайти найбільшу здобич.

Було страшне горе тому селу, на котре напали татари. Вони окружали село з чотирьох сторін, підпалювали крайні хати, щоб викликати великий переполох у мешканців. Вчиняли розбій, грабували. З хат селянських виносили все: міхи муки, одяг, постіль, - все, що попадало в руки.

Хто боронився, того убивали, хто був безпомічний, того брали в полон або ясир. Куди пройшли татари, там лишалися тільки згарища, порожні хати, кров, тіла убитих.

Татари забирали наш люд у турецьку неволю. Під арканом, палючим сонцем, голодних і нещасних вони провадили бранців-українців до Криму. Кожен ішов, витираючи сльози, гірко ридаючи, бо кожний з них потерпів утрату: одному убили батька, другому – дитину, іншому – пропала вся родина.

У татарських містах Бахчисараю, Кафі були величезні торговиці, на яких вони продавали невільників. Нещасливі люди стояли рядами і чекали своєї долі. Купці з різних далеких сторін (найбільше турки і араби приходили і оглядали їх, так як на торзі оглядають худобу). Купець платив татарину плату, яку він хотів, забирав із собою невільників. Турки себе поводили дико. Не раз видирали дитину з рук матері, брата від сестри, чоловіка від жінки. Серед плачу і ридання прощалися бездольні люди, звичайно, назавжди.

Козаки. Отак життя у степах було дуже небезпечним. В будь-яку хвилину можна було попасти в руки татарам. Але хоч і було так тяжко тут жити, все ж таки знаходилися сміливі люди по містах і селах, збиралися разом, вибирали собі старшого, і зі зброєю в руках ішли на Запорожжя.

Татари старалися знищити українських поселенців. Але наші люди хоробро боронилися від ворогів, а не раз і самі ходили на татарські села, билися з тарарами, забирали їх худобу і коні, нищили їхні оселі.

Тих сміливих людей, що йшли в степи і воювали з татарами, називали козаками. Козак – це слово татарське, значить: юнак, молодець, вільний.

Від того, що козаки мешкали на Запорожжі або Низу, їх названо запорожцями або низовими козаками.

Запорозька Січ. З початку козаками були самі селяни і міщани. Але згодом до них почали прилучатися бідніші шляхтичі, а потім ішли на Запорожжя могутні пани.

Серед тих козаків був також князь Дмитро Вишневецький. Він був чоловік багатий, мав на Волині кілька сіл. Але кинув своє майно і почав козакувати. Вишневецький був досвідчений воївник і розумів: щоб побідити орду, треба мати добре військо. Він зібрав найсміливіших козаків, дав їм добру зброю і поїхав на острів Малу Хортицю.

Це був невеликий островець, але високий і скалистий, добрий до оборони. Це була твердиня козаків (Острів Хортиця).

Козаки викопали кругом глибокі рови, землю з них викидали на вали. Між валами стояли курені (це козацька хата з дерева, крита очеретом або звірячими шкірами).

Козацька фортеця була міцною. Вони назвали її "Січ" – від слова сікти, рубати. Себе називали козаки Січовиками.