Тієї весни жодна чайка не загніздилася на луках, а всі притулилися на островах, хоч як було тісно. Люди і раділи цьому, і сумували, бо щось було не так, коли птахи покинули місця, в яких жили віками. І виявилося, що недаремно, бо бачили птахи далі, ніж люди. Весна і осінь видалися тоді дуже посушливими: сонце палило на полях пшеницю, а на городах картоплю, і скрізь потягнуло страшенно воду, наче хто висмоктував її з землі. Бо дощів не було, а джерела, що таїлись глибоко в землі, теж кудись пропали - на луках, де колись гніздилися чайки, можна було ходити в черевиках. І поодинокі дикі качки незабаром покинули гнізда й вилетіли кудись. Лише на левадах у сажалках трималося трохи води, бо були вони в низовині і викопані глибоко: із торф'яного споду ще просочувалася вода нагору, і чайки вивели на острівцях дітей і кигикали радісно в небі.Проводжали тепер у вирій чайок багато односельчан і чекали їх навесні теж мало не всім селом. І кожен, хто мав леваду, намагався зробити для них хоч копанку, щоб чайка і в нього оселилась, бо поки гніздиться вона тут, доти і вода тримається в леваді, а вода - це ж саме життя. І щовесни прилітали вони на радість людям, купалися у весняному небі над городами та кигикали на щастя усім. І гніздилися у кожного, хто того хотів і зробив що-небудь для цього. А в перший день усі чайки збиралися на Захаровій леваді, наче показували людям, звідки вони родом пішли і хто перший зробив їм добро. Захар вітав їх, стоячи на леваді, і показував руками, що можуть уже летіти, куди захочуть, наче відпускав їх на інші левади (За Г. Кримчуком