Тези Батьки і діти, діти і батьки. Одвічний клубок, тісно змотаний у родовідну спілку. Протягомстоліть наш народ виробив і опрактикував мудріморальні критерії цієї неперервності. Вонипередавалися з покоління в покоління, залишаючи пособі добру чи оганьблену славу.Добра пам’ять про батьків чи дідусів, матерівабо бабусь завжди переходила і на їхніх нащадків.Саме це змушувало більшість людей увічнитися вродоводі. Але траплялися й протилежні випадки —людський осуд одного з пращурів міг такожпричепитися і до дітей. І хоч вони в тому не буливинні, іменне тавро переходило з покоління впокоління, особливо на тих, хто успадкував риситакого характеру.Родовідна пам’ять — явище у традиційному вкраїнському побуті унікальне, але, нажаль, майже не досліджене. Очевидно, мало хто вже знає, що було за обов’язок знатипоіменно свій родовід від п’ятого чи навіть сьомого коліна.Пам’ять про своїх пращурів — не забаганка і тим паче не данина моді. Це булаприродна потреба триматися свого родоводу, оберігаючи в такий іб сімейні реліквії йтрадиції та передаючи їх у спадок наступним поколінням. Тих, хто цурався чи нехтувавісторичною пам’яттю, зневажливо називали: «Людина без роду-племені».Ось так з роду-віку й співіснував тісний взаємозв’язок: батьки намагалися передати вспадок своїм дітям не тільки навички до праці та поведінки, але й залишити добру пам’ятьпро самих себе; діти ж мали за обов’язок дотримувати й далі розвивати родовідні звичаї.Так привселюдно створювався колективний літопис родинної звичаєвої пам’яті як одна зформ суспільної поведінки. Адже дитина, не засвоївши родовідних цінностей, не все житіязалишиться Іваном, який не знатиме свого роду-племен