Розповідь за що ти хочуш подякувати своїй першій вчительці

своїй першій вчительці я хотіла б подякувати не лише за те, що навчила мене писати, читати, рахувати.перша вчителька допоиогла мені подорослішати, навчила, як треба працювати, вчитися, як вести себе у школі і з однокласниками. я хочу подякувати за те, що вона була для мене   доброю, опікунчою, справедливою. дякую, що сприймала нас не лише, як учнів, а й як своїх дітей.

      недарма кажуть, що хто твори шевченка прочитав, той багатший серцем став. творчість великого кобзаря здатна надихати та збагачувати. прочитавши твори шевченка, людина сповнюється почуттями гордості за свій край, любові до свого народу. жодна людина, яка ознайомилась із творчістю цього автора, не залишиться осторонь важливих суспільно-політичних проблем. великий кобзар описав ті нещастя та випробування, які лягли на долю кріпака, відтворив духовний світ цілого народу. окрім цього,   твори тараса григоровича написані   гарною мовою, тому здатні підвисити загальний рівень культури. а та духовна велич і краса, з якою описав свій народ шевченко, не може не збагатити серце.

Впівднями з сестрою розговорилися й вона розказала історію знайомих: немає нічого страшнішого, ніж коли через хату чи клапоть землі розриваються зв’язки, брати й сестри втрачають один одного, навіть не ві я знаю такі приклади, вони, на жаль, непоодинокі. двоє братів із моїх далеких прия­телів не розмовляли через дідівсь­ку хату 20 років. ви тільки уявіть собі – цілих два десятки! двадцять весен, літ і зим, які не проживеш заново! хтось скаже – та що вони втратили? що втратили? безмірно, безмежно, незрівнянно багато! хіба можна перерахувати те, що вони пропустили за два десятки літ? брати втратили щемливі звістки про народження нового сонечка, кожен у своїй родині. вони втратили веселі й галасливі святкування днів народжень, коли вся родина, втомлена чаркою-другою та доброю гостиною, сидить за столом і згадує сімейні байки – в такі хвилини і молодь замовкає, захоплено слухаючи старших. вони не мали веселих коляд та великодніх змагань за кращу випічку – і коли в одній родині пасочки порепали, господиня з другої щиро віддає свою найвдалішу братовій, щоб теж мала радість… вони загубили підтримку в недобру днину, пораду в складній ситуа­ції, виручку, а найголовніше – братське щире порозуміння за будь-яких обставин. і навіть над могилами рідних, яких проводжали в останню путь, не могли підтримати один одного, щиро пошкодувати за втратою, бо треба думати, як би на поминках не сісти поряд…   таке буває не лише через май­но. родини втрачають зв’яз­ки через банальні заздрощі, через «дурні голови» когось із половинки в сім’ї (коли людину повністю «відбиває» від її коріння), через наклепи, через,  причин – мільйон, суть в однім – життя йде, як писала ліна костенко, і все без коректур, а при цьому всі ми дружно забуваємо, що «єдиний, хто не  втомлюється, – час.  а  ми  живі,  нам треба поспішати».   поспішати? так! бо 8 липня в україні – день родини. нове свято, якому всього два роки в українській історії, але тисячоліття в пам’яті нашої нації. споконвіку ми були сильними завдяки родині, підтримці, витримці й порозумінню. то чи можна зараз через черепки й каміння їх втрачати? тому – поспішати, бодай привітати братів і сестер зі святом, приїхати до батьків, нагадати двоюрідним про себе й просто побажати сонячного мирного неба. бо хто знає, які коники завтра викине життя, і чи не доведеться нам шкодувати за тим, що втрачене?