Прочитай текст .спиши розкриваючи дужки i замiнюючи неозначену форму дiэсловами теперiшнього ген там круто (вигинатися ) днiпро а з нього (вириватися )протока i знову (вливатися ) в днiпро . а посерединi острiв

ген там круто вигинається   днiпро, а з нього виривається протока i знову вливається в днiпро .

ген там круто виривається дніпро, а з нього виривається протока і знову вливається в дніпро. а посередині острів

Чим уважніше вчитуєшся у шевченкову поезію “мені однаково, чи буду…”, тим виразніше вимальовується перед нами постать поета як національного пророка. участь у кирило-мефодіївському братстві дозволила йому простежити пожвавлення національного руху в україні. поет розумів, що це тільки початок поступового накопичення визвольної енергії народу. тому не дивно, що грубе придушення національного руху, розгром таємного товариства спричинило появу вірша “мені однаково, чи буду…” у ньому ми бачимо, як невідступно мучила шевченка думка про загрозу відродженню україни, якщо російські самодержавці присплять національну свідомість українців і викоренять з їхньої свідомості бодай натяки на можливість існування самостійної української держави: …як україну злії люде присплять, лукаві, ї в огні її, окраденую, збудять… ось що для шевченка є головним, а не любов і слава серед співвітчизників! він без болю зізнається: чи хто згадає, чи забуде мене в снігу на чужині – однаковісінько мені. але дуже важко повірити у його байдужість щодо причетності до рідної україни: “мені однаково, чи буду // я жить в україні, чи ні”. для поета рідна земля була святою, він так щиро її любив! але його життєвий шлях несе на собі відбиток довгого перебування у кріпацькій неволі – “на нашій – не своїй землі”. та перед цими рядками є й інші: “на нашій славній україні”. з одного боку, україна славна і наша, а з іншого – все-таки, “не своя”, бо невільна, сама собі не належить. , саме в цьому парадоксі й міститься геніальна тема твору: вражаюче глибоке відображення трагізму людини, яка так багато зробила для своєї батьківщини, але нараз відчула, що через певні обставини від її праці може не залишитися й “малого сліду”. умисне лукавить поет і тоді, коли пише, що “малого сліду не покину” на україні і що його “не пом’яне батько з сином”. навіщо ця “маска” ліричного героя, який робить заяви, що можуть викликати у читача підозру щодо його щирості? на це питання я знайшов відповідь тільки тоді, коли зрозумів, що ці запевняння поета про власну байдужість до того, чи буде він жити в україні, чи ні, чи згадуватимуть його на рідній землі, чи не згадуватимуть, – все це для того, щоб наголосити: шевченкові, звісно, не однаково. вісімнадцять рядків вірша напружено готують нас до важливості останніх п’яти рядків: та не однаково мені, як україну злії люде присплять, лукаві, і в огні її, окраденую збудять… ох, не однаково мені. у цих рядках кобзар надзвичайно точно передбачив головну проблему української нації, що, мов меч, висить над нею вже кілька століть і яка стала чи не найзлободеннішою проблемою сьогоднішнього дня: окраденість розбудженої в огні революційних перетворень україни, окраденість у час її оновлення та відродження. тому я з повним правом вважаю поезію “мені однаково, чи буду…” зверненням-попередженням сучасному поколінню українців.

    я дуже люблю малювати. у вільну хвилину сі за улюблену справу.

        мама купила мені кольорові олівці, фарби, білий папір. спочатку з простим олівцем у руці я обмірковую свій майбутній малюнок. потім в справу підключаються кольорові олівці чи фарби. усім подобаються мої малюнки. одного дня тато вирішив зробити настінну виставку моєї творчості. усі підтримали його ідею. вона стала прикладом для моєї подруги. софія теж вдома запропонувала наклеїти на стіні свої найкращі малюнки.

        рідні радіють моїм успіхам. на день народження брат подарував мені велику книгу по малюванню. вона тепер є моїм незамінним помічником. вчить малювати тварин, рослини, людей. розповідає багато цікавого про художнє мистецтво, яке так захопило мене.