Представьте, что вы оказались среди защитников Константинополя в 1453 году. В перерыве между штурмами, не покидая боевой площадки одной из крепостных

Такой разговор не мог быть долгим – в такой ситуации незачем много болтать.
Православный мог бы грустно заметить, что византийцы выполнили все условия Запада, отдали на поругание свою веру, но в этот решающий момент помощи из Европы почти нет. Он отметил бы храбрость своего товарища-католика, но спросил бы, где те рыцарские армии, что когда-то брали Иерусалим и Константинополь.
На это католик мог бы заметить, что дело тут не в вере. Европейские короли заняты борьбой со своими вассалами и друг с другом. В их государствах большие реформы. Они самому папе римскому прислали бы лишь небольшие отряды, угрожай ему хоть весь мусульманский мир.
После этого католик мог бы вспомнить битву под Никополем, когда уже католики сражались против Османов, а византийцы не ударили по ним со своей стороны. Но тут православный не согласился бы с упрёком. В то время османский флот осаждал Галату – предместье Константинополя. Пусть оборонялись там построившие эту крепость генуэзцы, но вражеский флот занимал Золотой Рог – главную бухту Константинополя. В этих условиях византийцы не могли ничего предпринять.
Но разговор о земной политике, скорее всего, быстро показался бы мелочным и, наверное, перешёл бы на обсуждение загробной жизни.

1. Чим була зумовлена більш як столітня тривалість сторічної війни?
Очевидно, що Столітню війну (яка насправді тривала більше ста років) породив цілий комплекс причин. Одна з існуючих в той час проблем була типова для феодальних держав - труднощі при розмежуванні своїй території з сусідами. В даному випадку проблема виникла задовго до Столітньої війни. Ще в 11-му столітті герцог Нормандії Вільгельм Завойовник став королем Англії. Склалася парадоксальна ситуація: Вільгельм Завойовник як король Англії був монархом незалежної держави, рівним за статусом королю Франції, але як герцог Нормандії виявився васалом короля Франції. Згодом ситуація ще більше ускладнилася: герцоги нормандські підпорядкували собі графство Мен і частина графства Анжу. У 12-му столітті англійський король Генріх II одружився на Елеонорі Аквітанської і під владою Англії виявилася багата територія на південному заході Франції. По суті, відбувається спроба створити багатонаціональна держава з різними етнічними територіями - Англія претендує на Ірландію, Шотландію, Уельс, значну частину Франції. Починається боротьба за Аквітанію і Нормандію між французькими та англійськими королями. Французький історик Ж. Фав'є навіть стверджує, що Столітня війна - останній акт трьохсотрічної війни, що почалася за часів прекрасної герцогині Елеонори. У першій чверті 14-го сторіччя успіх був на боці Франції, якій вдалося домогтися в Аквітанії значних прав для французької корони. Між тим, для Англії багатолюдна і багата Аквітанія була надзвичайно важливою. Володіння нею не тільки підвищувало престиж англійських королів, але і, що важливо, приносило їм чимало грошей. М. Басовська зазначає, що до кінця 14-го століття Аквітанія приносила королям Англії майже такі ж доходи, як і сама метрополія. Деколи, королівська скарбниця отримувала гроші двічі. Так, був налагоджений експорт вин з Аквітанії в Англію. При цьому торговці платили як вивізне (при виїзді з Франції), так і ввізне (при доставці товару в Англії) мито. "Таким чином, англійська корона знайшла цінну економічну опору, якої гостро потребувала феодальна монархія в період активного зміцнення позицій центральної влади. Оскільки області на південно-заході Франції вважалися частиною домену англійського короля, надходження від них повністю належали короні. Це збільшувало для Плантагенетів важливість збереження континентальних володінь. Левова частка багатств Гасконі надходила в Англію". При цьому витрати були невеликі: Аквітанія була економічно розвиненою, а тісні економічні відносини породжували політичну лояльність - англійцям не потрібно тримати на південно-заході Франції великого війська. На ситуацію впливало і те, що населення Аквітанії відрізнялося культурною самобутністю і побоювалося повного злиття з Францією.

концепции идеального

В современной отечественной философии и науке сложились три концепции идеального. Согласно концепции Д.И. Дубровского, идеальное – явление, присущее субъективному миру отдельного социального индивида, материальным носителем его выступает нейродинамический код, природа которого науке до конца пока еще не ясна. В концепции Э.В. Ильенкова идеальное рождается и существует не в голове, а при помощи головы в общественной деятельности человека. Его нельзя отождествлять ни с результатами деятельности индивидуального нейрофизиологического аппарата (индивидуализированное духовное бытие), ни с материальным субстратом объективации этого бытия (книга, мрамор, архитектурная модель, икона). Оно включает в себя весь мир объективированного духовного бытия не только отдельной личности, но и результаты духовной деятельности всего исторического процесса, мир человеческой культуры и всю очеловеченную природу. В этом смысле идеальное первично по отношению к сознанию индивида.