Що означає слово кордон? Поміркуйте, про що йтиметься у цьому творі. Хто дійові особи оповідання Лариси Віхніни «Кордон» ?

• Що означає слово кордон? Кордон - межа, що розділяє території держав, межа між чим-небудь, прикордонна або інша військова сторожа.
• Поміркуйте, про що йтиметься у цьому творі. Про межу на парті.
•  Хто дійові особи оповідання Лариси Віхніни «Кордон» ? Яким був Сашко спочатку? Коли він зрозумів свою помилку? Чому він не просив у сусідки ручку? Дійові особи: Наталя та Сашко. Спочатку Сашко був жадібним. Хлопчик зрозумів свою помилку тоді, коли Наталка мовчки поклала свою запасну ручку на межу для Сашка. Сашко часто ображав Наталку, напевно, був упевнений, що дівчинка поведеться так само.
• Знайди абзац, який відповідає малюнку. Чим відрізняються вирази облич Сашка і Наталі? «А Наталя тим часом узяла свою запасну ручку та й поклала на парту — хитро так, на самісінький «кордон». Побачив Сашко ручку, взяв та й пише...» На виразі Наталки щирість та рішучість, а на виразі Сашка нерішучість, він задумався над своєю поведінкою.
• Як ти гадаєш, що допомогло Сашкові стати кращим? Свої думки підтверджуй словами з оповідання. Щедрість та допомога Наталі допомогли Сашкові стати кращим. «А Наталя тим часом узяла свою запасну ручку та й поклала на парту — хитро так, на самісінький «кордон». Побачив Сашко ручку, взяв та й пише... Викликала вчителька Наталю до дошки, а Сашко ж тим часом потихеньку-потихеньку — і витер крейду».
• Поміркуйте разом: чому зник кордон? На мою думку, кордон зник тоді, коли Сашко зрозумів, що не треба бути жадібним.
• Як по-іншому можна назвати цей твір? Як його можна продовжити? Твір ще можна назвати «Кордон на парті», «Прощавай, кордон, на парті», «Зник кордон». «З того часу уже не було місця кордонові на їхній парті. Коли раптом Сашко забував ручку чи олівець, його виручала Наталя. Хлопець теж ділився своїм  шкільним приладдям з дівчинкою. Згодом завдяки щедрості вони стали друзями».

Відповідь:

Хто не пам’ятає минулого, тому важко будувати майбутнє... Історія конкретної родини часто відтворює історію всієї держави…

Переді мною на письмовому столі лежить списаний папір А4 зі свідченнями Марії Луківни Незуненко. На зворотному боці – підтвердження достовірності підпису авторки та печатка голови сільради. Що це для української історії? Документ? Доказ?

Усього лише документ і доказ… А для мене це пам’ять. Пам’ять, яка не обмежується однією людиною, а передається з покоління в покоління… Історична пам’ять! Марія Луківна –  моя бабуся… Але ця розповідь – то розповідь восьмирічної дівчинки з села Суботова, що на Чигиринщині, уродженки того колишнього невеличкого хутора, з якого бере свій початок визвольна боротьба Хмельницького, ображеного шляхтичем. Майже через три століття це поселення стало однією з повстанських ланок Холодноярської республіки, а ще через десяток літ – ледве не було стерте з лиця землі і вимордуване голодом та репресіями.

Бабуся свідчила: «У 1932 році я ходила вже в другий клас. Діти в школу ходили голодні, але якісь коржики чи оладки ділили по кусочку або мінялись. У нас не було вдома зерна і борошна, але батько ловив вершами і ятерями рибу і раки, то мати варила раки, а я в школі на якийсь оладок поміняю. Одній дівчині дала рака, вона пообіцяла на другий день дати чогось хлібного, але не дала, хоч у кармані і був оладок, то мені було обідно дуже.

У людей забирали все, що їстівне: зерно, квасолю... Люди в селі дуже голодували. Я разом з братами марила хлібом, одрізаним з хлібини. Мати здала сережки золоті та купила з кукурудзи борошна. Коли вдома додивилася, то в торбині були і перемелені качани з кукурудзи. Тому мати сушила щавель кінський, мняла і додавала до тих висівок, щоб на черені коржів спекти. Весною чухрали бруньки, літом – листя з липи, потім цвіт акації, – сушили, добавляли у тісто на коржі.

А мені зараз згадується, як до хати зайшов чужий голодний дід і живу рибку маленьку брав з кошичка, обтирав об свиту і сиру їв. Мені аж страшно стало. Але ще страшніше було, як почула, що одна мати з голоду поїла своїх дітей. Це було на кутку другому, біля Бевзової вулиці. Люди замітили, що дітей не видно, – підслідили у вікно, коли вона з сундука піднімала за руку дитину. Люди, перелякані, заявили Бруснику (голова сільської управи у Суботові. - авт.). Коли до неї прийшли, вона жарила м'ясо. Тоді ту жінку забрали і більше ніхто не бачив її, а в тій хаті ніхто більше не жив, поки і не розвалилась.

Ще згадую, як ми, усі діти і з нами батько, на горищі розгрібали сміттячко і вишукували зернинки кукурудзи і сухі ягоди калини. То ми зернинки в рот ложили, а деякі в чашечку складали, бо в хаті ще і мати голодна була. Коли жито ще тільки наливалося, мати жала його, оббивала об драбину, а із зерна кашу варила. Трохи давала поїсти, а то лишала на другий раз. Діти дуже хотіли: іще хоч трошки.

Вижили з горем пополам. Батько потім одвіз у колгосп воза і конячку. Думав, що зерна дадуть, але вернувся тільки з батогом».

Така гірка правда… Це правда МОЯ і МОЄЇ родини. Уже минуло декілька років, як немає бабусі на світі, але вона встигла… Встигла засвідчити на земному суді, а можливо, свідчитиме й там – на суді небесному… Боляче навіть уявляти, скільки таких бабусь, дідусів, мам і тат має чи не кожен українець. Більшість з них вже давно відійшли у вічність. Наше завдання: зібрати плоди пам’яті тих очевидців, які ще живі.

Пояснення:

Шерлок Холмс завжди звертає увагу на найменші деталі, які в кінцевому підсумку дають бажаний йому результат. Він завжди мав рацію та не боявся помилок,завжди дотримувався своїх методів які особисто я не змогла до кінця розкрити.

В цьому оповіданні ми можемо зазначити, що завдяки чоловіку який прийшов на перший погляд з незначним проханням(чи може й дивним) Шерлок Шолмс врятував банк від пограбування. На мій погляд здалося нісенітницею те, що за переписання тексту для цього чоловіка давали доволі непогані на той час гроші. Але знаменитого детектива це навпаки заінтригувало.