220–265 роки — період трьох царств (Вей, У, Шу). Після тимчасового об'єднання в 317–589 роках відбувається поділ на Північний та Південний Китай. В той час як на північ вторгаються чужинські народи і створюють 16 держав з китайським управлінням і цивілізацією, у 222–589 роках на півдні так звані шість династій продовжують китайську традицію. Лян У Ді (правив у 502–550 роках) сприяє махаяна-буддизму, котрий поширюється в Китаї. Політичне панування належить у 420–588 роках тюрській державі То-ба (династія Вей). З її занепадом набирає сили генерал Ян Цзянь і знову об'єднує всю державу у 580–604 роках як імператор Вень Ді (династія Суй). Наступний імператор Ян Ді, що правив до 618 року обирає 606 року своїх чиновників за до літературних іспитів (діяли до XX століття). Імператорський канал з'єднує Янцзи та Хуанхе. Військові невдачі від тюрків та Кореї спричиняють повстання і як наслідок, з'являється Династія Тан (618–907 роки).
Статуя Бодхісаттви з вапняка, періоду династії Північна Ци, 570 рік, зроблена на території сучасної провінції ХенаньКінь з порцеляни періоду династії Тан, близько 700 року
Після падіння династії Суй, в епоху Тан, Китаю досяг значного розквіту. Саме в цей період Китай став наймогутнішою державою світу і представляв основну силу в Східній Азії: створення самостійних військових округів для охорони кордонів; знищення кок-тюрків; просування в Корею. 88 азіатських народів визнають китайську зверхність. Розквіт економіки, арабської заморської і китайської торгівлі на суходолі. Населення Сіаню, столиці імперії, перевищувало 1 млн чоловік, процвітала культура: розвивався класичний живопис, такі мистецтва, як музика, танець і опера, вироблялися чудові керамічні вироби, був відкритий секрет білої напівпрозорої порцеляни. Домінували конфуціанська етика і буддизм гався прогрес у науці — переважно в астрономії і географії. Вершина китайської лірики — Ван Вей (699–759 роки), Лі Бо (699–762 роки), Ду Фу (712–770 роки), Бо Цзюйі та Хань Юй. Збірка віршів «Тан» охоплює 48 900 віршів і 2200 поетів. 725 року — заснування академії Хань-Лінь для добору вищих чиновників. Розквіт буддизму впливає на літературу і мистецтво (живопис, скульптура). Паломництво передає імпульси з Індії.
У VIII столітті — перші невдачі, котрі зумовили занепад світової держави: 751 року поразка біля Таласа від арабів; військові заколоти за участю уйгурів, китаїв (киданів), тангутів і тайських племен. 790 року — завоювання Заходу Китаю Туфанською (Тибетською) державою, яка розпадається в IX столітті, проте Танську імперію послаблюють переслідування буддистів 844 року. Ближче до кінця IX століття на територію Китаю почали вторгатися сусідні народи, крім того, постійно спалахували внутрішні повстання. 907 року династія припинила існування. У 907–960 роках швидко змінилося ще п'ять династій. У цей неспокійний період китайської історії були введені паперові банкноти і винайдений примітивний друкарський верстат.
Династія Сун[ред. • ред. код]960–1127 роки — правління династії Північна Сун, що відновила імперію шляхом сплати данини киданам (династія Ляо) і державі Сі Ся. Для контролю командувачів у 1068–1085 роках Шень Цзун розділяє цивільну і військову адміністрацію і створює народну міліцію, але вона не спроможна запобігти політичній катастрофі: чжурчжені завойовують Північний Китай і засновують 1125 року державу Цзінь. 1127–1279 роки — правління Південної династії Сун, що ледве зберігає свою самостійність за до данини суспільно демократичному становищі що брався з рук вояків
Поделитесь своими знаниями, ответьте на вопрос:
Вопрос их быт у литовского и княжества
О многих славных победах литовцев повествуют немецкие хронисты, которых трудно заподозрить в симпатиях к противнику. Однако справиться с таким сильным врагом, как рыцари, литовцы не могли: не хватало ни людских, ни материальных ресурсов. В этих условиях начинается экспансия литовцев на юг и юго-восток, начинается литовское «завоевание» . Распространялся, собственно, не литовский этнос, а власть литовских князей, причем процесс проникновения в русскую среду этой власти был постепенным, капиллярным.
Литовские князья утверждаются на столах в некоторых русских городах. Явление это напоминает появление на Руси несколькими столетиями раньше Рюриковичей. Натиск на Русь становится интенсивнее после тою, как литовскому князю Миндовгу удается уничтожить своих противников и добиться некоторой централизации. Происходит это в 40-50-х годах XIII в. Централизация была относительной, «союз союзов» литовских племен был рыхлым, и «самодержетво» Миндовга (по определению русского летописца) – не более чем цветастый риторический оборот.
Однако именно в это время начинает складываться ядро Литовско-Русского государства, или как оно чаще называется в исторической литературе: «Великое княжество Литовское в узком смысле этого слова» . Территориальный рост продолжался и при преемниках Миндовга, особенно при князе Гедимине (1316-1341 гг.) . В состав центра будущего государства входят земли верхней Литвы – аукштайте и «приросшие» к ним земли Черной Руси, – т. е. Понеманья, а также некоторые части Полоцкой и Турово-Пинской земель. Тут необходимо обратить внимание на одно очень интересное явление. Уровень политического развития литовских «завоевателей» был ниже, чем восточнославянского населения. В то же время литовские князья нуждались в тех материальных и людских ресурсах, которыми обладали русские земли.
Такого рода обстоятельства обусловили русификацию верхушки литовцев. Литовские князья принимают крещение в православие, усваивают русский язык, культуру. Одно время даже столица формирующегося государства находилась на русской территории – в Новгородке Литовском. Позже она была перенесена в Вильно, но характер отношений между этносами в формирующемся государстве остался тем же. Дело, начатое первыми великими литовскими князьями, было продолжено князьями Ольгердом и Кейстутом. Они договорились между собой, разделив функции: Кейстут занимался обороной Литвы от рыцарей, а Ольгерд осуществлял захваты русских земель.
В состав Великого княжества Литовского вошли такие древнерусские земли, как Полоцкая, Смоленская (уже при Витовте в начале XV в.) , Киевская, Чернигово-Северская, Волынская, самая южная – Подолье. Долго шла борьба за Галичину, которая в конце концов оказалась в руках Польши. Древнерусские земли входили в состав Великого княжества на правах автономии. Дело в том, что великие князья литовские придерживались принципа «мы старины не рухаем, а новин не вводим» , довольствовались сбором дани с присоединенных земель и привлечением к участию в общеземском ополчении местных вооруженных сил.
Такого рода отношения закреплялись в специальных договорах – уставных: грамотах, весьма напоминавших договоры Новгорода с князьями. Формировалось федеративное государство, пусть со своеобразной, средневековой, но федерацией.