Кто и почему назвал индию индией ? ответ в 2 предложения

Царствование Ивана 4 закончилось проблемами.  

Конец его правления был сопровожден массовыми казнями, грабежами, погромами, а опричнина осталась просто бандой убийц, которая осуществляла разбои по окрестным селам, убивала крестьян, посадских, грабила церкви и так далее. В результате культурный, торговый, экономический, политический центр страны – Новгород – превратился в настоящее захолустье. И за ним туда же в пропасть шли другие города, включая Москву, потому что казни, террор и разбои проводились повсеместно, просто Новгород был наиболее жестоким эпизодом.  

Как бы ни была реальна сущность страхов Ивана, социальные, экономические и политические результаты его правления были настоящей катастрофой. Несмотря на то, что общественные отношения не революционизировали и княжеская аристократия в лице опричнины не была разрушена или превращена в любую другую социальную группу, оно убило множество русских, от аристократов до самых бедных ремесленников, крестьян и прислуги. Легко представить себе деморализацию и шок тех, кто пережил бурное время.  

Объяснение:

Кроме того, операции опричнины экономическому упадку и социальному смещению большей части Московии, особенно новгородских земель. Я рассматриваю именно опричнину как причину последствий, потому что она была последней реформой во внутренней политике.  

Разграбления в сочетании со стихийными бедствиями и растущими налогами на войну в Ливонии вынудили тысячи крестьян бежать из своих родовых домов в отдаленные леса, в открытые степи или в поместья самых богатых землевладельцев, которые могли предложить им минимальную защиту и поддержку. Их действия, в свою очередь, вынудили правительство установить законные ограничения на их передвижение, чтобы защитить интересы дворян и королевской казны.  

Многие историки считают Ивана 4 хорошим реформатором со слабым характером. И это правда, он провел хорошие реформы в начале своего правления, но окончание его царствования все это перечеркнуло.

ответ:1

Объяснение:

Гетьма́нщина або Ві́йсько Запоро́зьке — українська козацька держава на території Наддніпрянщини, Сіверщини, Полісся та Східного Поділля. Веде свій початок від найбільшого козацького повстання в Речі Посполитій — Хмельниччини. Головою виступав виборний гетьман. З 1654 перебувала під протекторатом московського царя. Протягом другої половини XVII — початку XVIII століття, під час громадянської війни — часу розколу та правління окремими територіями різних гетьманів, останні, в боротьбі за єдиновладдя, визнавали верховенство Московського царства, Речі Посполитої та Османської імперії.

У 1667 за Андрусівським миром розділена по Дніпру на Правобережну і Лівобережну Україну. Після остаточного скасування в Речі Посполитій козацького устрою на Правобережжі 1699 року, продовжила існування лише на теренах Лівобережжя. Виконувала роль заслону для Московського царства від її військових супротивників. 1709 року, під час Великої північної війни, невдало намагалася перейти під протекторат Шведської імперії. Протягом 18 століття поступово втратила політичну і економічну автономію. 1764 року наказом імператриці Катерини ІІ інститут гетьмана було скасовано, а ще через рік Гетьманщину реформовано в Малоросійську губернію.

Оскільки з середини XIV й до 1780-х саме городові козаки були найчисленнішою групою служилого стану Гетьманщини, її також іноді згадують як Військо запорозьке Городове.

Значение Української козацької держави

Народження з Запорізької Січі Гетьманської держави було логічним продовженням формування нації і державності. Виняткову роль в цьому відіграв гетьман Богдан Хмельницький. При ньому держава набула всіх ознак республіканського демократичного устрою.

В цей час в Україні сформувалась нова верства населення — шляхта. В межах Гетьманщини саме шляхта і забезпечувала тяглість в існуванні українського політичного етносу з XTV по XIX ст. Шляхта, а не якийсь інший стан, пережила і сприйняла все краще від попередніх поколінь. Шляхта стала соціальним ідеалом нової української еліти Гетьманщини, яка досягла зрештою російського дворянського звання. Ця концепція грунтовно досліджена в монографії Н.Яковенко "Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна)".— Київ, 1994.