Как в древности называлось большое и сильное государство?

Із появою фільварків був пов’язаний розвиток товарного виробництва, за якого продукція виготовлялася не для власного споживання, а на продаж. Одночасно з цим значні суспільні зміни відбуваються в середовищі магнатів і шляхти.Упродовж першої половини XVIІ ст. в сільському господарстві українських земель зростало виробництво товарів на продаж. Із фільварків на ринки пани відправляли великі валки з різним зерном і виручали за його продаж значні суми грошей. Великі прибутки отримували власники фільварків від тваринництва. У Руському воєводстві, на Волині, Поділлі й Київщині в багатьох фільварках розвивалося молочарське товарне господарство. У багатьох маєтках щорічно для продажу на ринку відгодовували 100—300 волів. В окремих фільварках зустрічалися кінські заводи. Вирощування породистих коней для потреб війська й знаті забезпечувало великі прибутки їх власникам.

Свідченням втягування магнатів і шляхти в товарне виробництво було зростання кількості млинів, крупорушок, ґуралень, броварень і чинбарень. Чималі доходи вони також отримували від своїх рудень, поташень, селітряних варниць тощо.

3.   Розвиток міст. У цей період, як і в другій половині XVI ст., на українських землях зростали старі міста й містечка та з’являлися нові. Зокрема, упродовж другої половини XVI — першої половини XVIІ ст. були засновані десятки нових міст і сотні містечок: Конотоп, Фастів, Кременчук, Гадяч, Миргород, Яготин, Умань, Бориспіль та багато інших. У 40-х рр. XVIІ ст. в Україні налічувалось близько тисячі міст і містечок, у яких проживало щонайменше 20 % населення. Найбільшими за кількістю населення були Львів (15—18 тис. жителів), Київ (15 тис.), Меджибіж (12 тис.), Біла Церква (10,7 тис.). Однак типовими були міста з 2—3 тис. жителів. Від міст держава або магнати­власники отримували значні доходи — збори з ремісників і торговців, плата за проїзд через місто, за місце на ринку тощо. Деякі міста, як свідчать описи доходів, давали своїм власникам у п’ять-десять разів більше прибутку, ніж села, на місті яких вони виникли.

Міста, які належали державі (королівські), були адміністративними центрами й управлялися найчастіше на основі маґдебурзького права. Проте більшість міст (близько 80 %) становила приватну власність або належала церкві. Так, із 206 міст у Київському воєводстві королівських було 46, приватновласницьких — 150, церковних — 10. Окремі приватні й церковні міста також користувалися маґдебурзьким правом. Деякі магнати володіли багатьма містами. Так, Конєцпольському лише на Брацлавщині належало 170 міст і містечок.

Про рівень господарського розвитку міст у той час свідчила кількість ремісників різних професій. У першій половині XVIІ ст. їх налічувалося у Львові близько 3 тис., Білій Церкві — 297, Галичі — 200, Острополі — 194 ремісники. Загалом у цей період в українських містах існувало понад 300 ремісничих спеціальностей. Зростання міст зумовлювало збільшення кількості таких ремісників, як пекарі, різники, м’ясники, медовари, пивовари, ґуральники, олійники, мірошники та ін.

У першій половині XVIІ ст. в розвитку міського ремесла з’явилися нові явища. Насамперед, за рахунок вихідців із сіл у містах стало зростати число позацехових майстрів­партачів. У Львові в цей час вони становили понад 40 % всіх ремісників. Цехи намагалися боротися з ними, але найчастіше не мали в цьому успіху, тим більше, що партачів підтримували, виходячи зі своїх інтересів, шляхта й міська влада. Наприклад, у 1638 р. львівський староста, замість дозволених йому цехом шести ремісників, тримав понад 160 й отримував прибуток від їхньої праці.

На окремих підприємствах стали впроваджуватися найпростіші машини, виникав поділ праці й використовувалася наймана праця, тобто розпочався перехід до мануфактурного виробництва. Наприклад, водяні колеса на початку XVIІ ст. застосовувалися на папірнях у Брюховичах під Львовом, а поділ праці між найманими робітниками гався там, це виробляли великі гармати й великі дзвони — у майстернях Львова, Черкас, Остра, Білої Церкви.

В українських землях фільварок уперше з'явився у Галичині в XV ст. У більшості українських земель, що входили до складу Великого князівства Литовського, фільваркова система господарювання почала запроваджуватися з середини XVI ст. У зв'язку з розвитком внутрішнього й особливо зовнішнього ринку (мануфактурне виробництво західноєвропейських країн потребувало сільськогосподарської сировини) у феодалів виникла потреба організації власного господарства з виробництвом хліба на продаж і переробкою сільськогосподарської продукції. З іншого боку, новосформований шляхетський стан Великого князівства Литовського прагнув економічної стабільності господарства в умовах постійного перебування шляхтичів у військових походах. Згідно з «Уставою на волоки» (1557) спочатку на великокнязівських (державних землях) Великого князівства Литовського було проведено «волочну поміру» і найкращі землі віддано під фільварки. Селяни зобов'язувалися виконувати дводенну панщину на тиждень з однієї волоки землі, що була в їхньому користуванні. У приватних маєтках магнати та шляхта також стали запроваджувати фільварки як найбільш економічно вигідні для їхнього господарства.

Поширенню фільварків сприяло не тільки знеземелення селян, але й наявність великої кількості вільних земель та колонізаційний процес у напрямку на схід і південний схід. Сільськогосподарська продукція у Ф. не лише вироблялась, але і перероблялася й відправлялася великими партіями на ринок у вигляді напівфабрикатів.

За Уставою на волоки безпосереднє управління фільварком здійснював «двірник», котрий слідкував за дотриманням визначених для фільваркового господарства вимог щодо його розмірів та ведення.

Подекуди вони мали тваринницький характер (вирощування волів на українських землях). Деякі фільварки поширили свою діяльність на сільськогосподарські промисли: (поташ, бортництво, ґуральництво).

Объяснение: