Определите идейную направленность "галицко - волынской летописи"?

Самым крупным литературным явлением конца XIII в. в юж­ной Руси была Галицко-Волынская летопись, излагающая события с начала XIII в. и кончая 1292 г. Она открывается 1201 годом и заголовком «Начало княжения великаго князя Романа, само­держца бывша всей Рускои земли, князя Галичкого», но о княже­нии Романа Мстиславича в ней ничего не говорится, и сейчас же вслед за приведённым заголовком идёт похвала умершему (в 1205 г.) Роману и его прадеду Владимиру Мономаху, после чего рассказывается о событиях галицкой и волынской истории после смерти Романа, событиях, в центре которых стоят сыновья Романа Даниил и Василько, а затем сын Василька Владимир.

В летописный свод Галицко-Волынская летопись вошла не в полном своём объёме, будучи механически присоединена к Киев­ской летописи2 как её продолжение; она опустила изложение собы­тий, предшествовавших 1201 году и частично изложенных по ней ещё в «Повести временных лет», как, например, рассказ священ­ника Василия об ослеплении Василька Теребовльского, судя по стилю, представляющий собой отрывок из не дошедшей до нас начальной части Галицко-Волынской летописи. Вся недостающая в этой летописи история княжения Романа Мстиславича, обещанная летописцем в приведённом выше заглавии, также, очевидно, первоначально входила в неё.

В Ипатьевском списке, где Галицко-Волынская летопись поме­тена вслед за Киевской, она имеет хронологические приурочения, сделанные с ошибками составителем свода и отсутствовавшие в первоначальном тексте, как это видно, между прочим, из знаком­ства с нехронологизованными текстами той же летописи, вошедши­ми в позднейшие летописные списки — Хлебниковский и Погодин­ский, и как это явствует и из слов самого составителя Галицкой летописи, который подчёркивает, что он имел в виду не лето­писное, а хронографическое изложение фактов, т. е. прагматическое, обусловленное связью событий, а не хронологическими дата­ми, которые он намерен был проставить после окончания своего труда, но не сделал этого (сделал это редактор Ипатьевской ле­тописи).

Как и Киевская летопись, летопись Галицко-Волынская отли­чается светской тематикой. В ней мало сообщается о фактах цер­ковной истории и преимущественно говорится о военных столкно­вениях, бедствиях, мятежах и распрях, сопутствовавших главным образом княжению Даниила.

Летопись отразила острую классовую и идейно-политическую борьбу, происходившую в Галицко-Волынской Руси в XIII в. В ней, в частности, ощутительно даёт себя знать внутриклассовое расслоение в среде галицкого боярства, часть которого («служи­лое» боярство), наряду с городскими верхами, оказалась опорой княжеской власти в её борьбе с боярской знатью

Упродовж другої половини XIV - першої половини XV ст. вдосконалювалося землеробство. Поширювалося трипілля. Плуг витісняв у лісові смуги соху й рало. Селяни почали користуватися довгою косою; вирощували переважно жито, ячмінь, овес, пшеницю, гречку, горох тощо. Підвищення цін на м'ясо на європейських ринках спонукало шляхту до розведення у маєтках волів і корів; примножувалося поголів'я свиней. Розвивалися також городництво, садів ництво, бджільництво й рибальство.

Збільшувалася переробка деревини: виготовлялася велика кількість дьогтю, смоли, поташу, ванчосу (тонкі дошки). Розвинутими промислами були солеваріння (у Прикарпатті) та видобування руди (у Волині й Поліссі). Множилися ремесла. Так, на початку XVI ст. у містах налічувалося 150-200 ремісничих спеціальностей. Для регулювання виробництва і захисту власних інтересів ремісники об'єднувалися у самоврядні групи - цехи (спілки), діяльність яких визначалася спеціальними статутами. Їх очолювали старшини (цехмістри), що обиралися з-поміж найвпливо-віших майстрів. Підмайстри й учні у вирішенні цехових справ участі не брали. Перші цехи з'явилися наприкінці XIV ст. у Галичині та Закарпатті. Наприкінці XV ст. у Львові налічувалося вже 14 цехів. З цього часу вони виникають у містах Західного Поділля, Волині та Київщини. Займалися ремеслом і позацехові ремісники, котрих називали партачами.

Збільшення обсягів продукції, що виготовлялася на продаж, сприяло розвитку внутрішньої і зовнішньої торгівлі. Однак тут існували різні обмеження (купці були зобов'язані везти свої товари лише визначеними шляхами, зупинятися у містах, які мали право ведення торгівлі, продавати товари на певних умовах тощо). За кордон вивозилися полотно, шапки, хутряні вироби, холодна зброя, ювелірні прикраси, воли, зерно і т. ін. Важливими центрами торгівлі були Львів, Київ та Кам'янець-Подільський.

У другій половині ХІУ-ХУ ст галося пожвавлення еко-номічного життя, з'явилися ремісничі цехи.

Більшість сіл були невеликими. В них існувала сільська громада, що складалася переважно з дворищ (їх утворювали великі родини) або окремих  господарств - димів. Орна земля перебувала у спадковому володінні індивідуальних господарств, а луками, випасами, водоймами спільно користувалися селяни різних дворищ і димів. Очолював громаду виборний отаман; існував ісопнийі суд - суд селянського сходу. Села об'єднувалися у соціально-територіальні осередки -волості, очолювані виборними «старцями». Останні захищали інтереси селян, збирали їх на віча для розв'язання важливих питань волосного життя.

За правовим становищем селяни поділялися на похожих (вільних), котрі мали право відходу від свого володаря, та непохожих (отчичів), позбавлених такого права. До найзаможніших належали служилі селяни - слуги, котрі перебу-вали на службах, за що отримували 1-2 волоки землі й звільнялися від інших повинностей.

Вільними залишалися данники, що виплачували данину державі. Тяглові селяни за користування землею виконували відробіткову повинність (оранка поля, засівання зерна та ін.) зі своїм тяглом (робочою худобою) на користь держави чи землевласника. Серед селянства було чимало збіднілих: сусіди й підсусідки, котрі селилися при дворах заможних селян; коморники, які не мали свого житла і наймали комори; городники, що володіли тільки городами, та халупники, котрі мали лише хати. Упродовж ХІУ-ХУ ст. раби, челядь та холопи перетворювалися на залежних селян.

Селяни виплачували податки й виконували повинності. Основним державним грошовим податком у Литві був податок на військові потреби. Селяни маєтків, які належали великим землевласникам, виплачували податки натурою й грошима. Відбували й державні повинності: споруджували й ремонтували замки, зводили мости, греблі тощо. 

Последствием  

основного

похода  

показался

 

внушительное

 

углубление

позиций  

церковной

церкви.  

Впрочем

его  

итоги

 

очутились

непрочными.  

Посредине  

XII в.  

увеличивается

 

противодействие

мусульманского мира.  

Одно

 

после

 

прочим

 

ниспадали

 

царства

и княжества крестоносцев. В 1187 г. был отвоеван  

Сион

 

с

всей  

Непорочный

землей.  

Чемодан

 

Всемилостивый

 

сохранился

в  

ручках

неверных.  

Водились

 

образованы

 

свежеиспеченные

Крестовые походы, но все они заканчивались  

совершенным

поражением.  

В течение  

IV Крестового похода был  

пойман

и  

бесчеловечны

разграблен Константинополь.

Там, где положено  

Византии в 1204 г.  

водился

основана Латинская империя, но она  

водился

недолговечной. В 1261 г. она перестала  

иметься

и  

Царьград

 

сначала

 

замерз

 

москвой

Византии.  

Преимущественно

 

ужасающей

 

страничкой

Крестовых походов был поход детей,

произошедший

 

вокруг

1212-1213 гг. В это время  

основания

 

передаваться

 

мысль

 

про то,  

что Гроб  

Всемилостивый

 

возможно

 

существовать

 

о исключительно

 

невиноватыми

младенческими

руками. Из всех  

царств

Европы к побережью  

направились

 

ватаги

мальчуганов

и  

девченок

в  

году

12 лет и старше.  

Некоторые

 

детки

 

гибли

в пути.

Объяснение: