Написати повідомлення на тему: вплив візантії на європу

візантійский вплив на українську культуру був величезний, довговіковий, і він ще й сьогодні помічається в нас на кожному кроці в усій нашій культурі.

візантія — це мати православної віри, це вона защепила світло віри христової. тому зрозуміти нам візантійську культуру — це глибше зрозуміти культуру свою власну, культуру українську, саму нашу душу.

візантія — це праджерело нашої віри, а тим самим — праджерело нашого українського духа, нашої духової культури.

українці гордяться тим, що джерело їхньої культури не варварський (на ті часи) рим, але власне високо культурна, глибоко християнізована візантія.

і цим ми нічим не понижуємо своєї культури, вказуючи, що вона зродилася на візантійській основі, — ми тільки вказуємо на її найбільше благородне джерело, з якого ми довгі віки пили свою цілющу воду. усю сприйняту високу культуру ми належно знаціоналізували, — цебто поєднали зо своєю, чим перетворили в нову українську культуру.

культура наша до прийняття православної віри була мала, була зовсім іншого напрямку, бо була — поганська. для сусідів візантійців ми, руси-українці, були чистими варварами. напр. патріярх фотій в своїх оміліях 51 і 52-ій 860 року зве русів: "руси — це скифський і брутальний народ", "народ невідомий (нам) і безчисленний, варварський, кочовий".1 і довгі віки, з кн. володимира великого починаючи, русь-україна сильно пильнувала переймати й собі защіплювати високу культуру свого могутнього сусіда, візантії, а тим самим перестати бути варварською. усе найголовніше в нашій культурі взяли ми з візантії.

візантійська культура була велика й глибока, на ввесь тодішній світ славнозвісна, і тому нема нічого дивного, що кн. володимир так прагнув її прийняти, і охрестив україну року 988-го в візантійську православну віру. що кн. володимир святий прийняв саме візантійську православну віру, у тому була його глибока історична мудрість і божа опіка над нами, — тим ми зберегли себе, як слов`янську націю, набувши собі відповідну нам по духові східню віру й культуру, найкращу на той час у світі.

коли б ми прийняли були католицтво, то нас би до останку поїли такі "варварські" напасні народи, як німці, угорці, поляки. німці, і взагалі католики були й є запеклими ворогами слов`ян, і вони винародовили б україну-русь і проковтнули б її, як це вони зробили, скажемо, з лужичанами й ін. північними слов`янами.

візантійський вплив на україну був надзвичайно сильний, і з часом захопив у нас увесь народ, усі його класи, тоді як пізніший західній вплив захоплював у нас головно саму інтелігенцію, мало поширюючись серед народу, бо він не відповідав його духові. і вплив цей був дуже давній.3

"хоч візантійський вплив не захоплював всієї людини, не позбавляв її своїх національних ознак, зате він у своїй ланці захоплював усе населення згори додолу, з однаковою силою просякав в усі його класи. він, цей візантійський вплив і надавав давньому громадянству таку духову цілість".4

це високої ваги свідчення, бо це ключ до зрозуміння української душі, української духової культури. тієї культури, на якій ми зросли й навіки позосталися в ній. позосталися всі, хоч дехто й змінив пізніше свою віру.

После изгнания из Рима последнего царя (Тарквиния Гордого)( усиливается активность этрусков. Этрусский царь Порсена, надеясь на поддержку римского плебса, осадил Рим. На Риму пришли латины и кампанские греки (старые враги этрусков). Вместе они нанесли поражение Порсене в битве при Ариции (508 г. до н. э.). Борьба с Порсеной привела к образованию Арицианской конфедерации восьми латинских городов, возглавляемой выборным диктатором. В дальнейшем отношения Рима с латинами ухудшились и вылились в  Первую Латинскую войну, закончившуюся в 493 г. до н. э. подписанием мира, в соответствии с которым Рим обязался не вмешиваться в их внутренние дела, предоставлять им военную и делиться добычей, а также вступал с ними в союз. Необходимость этой меры диктовалась общей для римлян и латинян опасностью со стороны вольсков, эквов,  герников и сабинян. Войны с ними шли с переменным успехом, и победы удалось добиться, только когда к римско-латинскому союзу примкнули герники (80-е гг. V в. до н. э.). Соперничество Рима с могущественным городом Вейи за контроль над соляными месторождениями (и союзными им Фиденами) продолжалось на протяжении всего V в. до н. э. и завершилась вначале захватом Фиден (435 г. до н. э.), а затем и падением Вей, последняя война с которыми длилась 10 лет (406—396 гг. до н. э.).

После изгнания из Рима последнего царя (Тарквиния Гордого)( усиливается активность этрусков. Этрусский царь Порсена, надеясь на поддержку римского плебса, осадил Рим. На Риму пришли латины и кампанские греки (старые враги этрусков). Вместе они нанесли поражение Порсене в битве при Ариции (508 г. до н. э.). Борьба с Порсеной привела к образованию Арицианской конфедерации восьми латинских городов, возглавляемой выборным диктатором. В дальнейшем отношения Рима с латинами ухудшились и вылились в  Первую Латинскую войну, закончившуюся в 493 г. до н. э. подписанием мира, в соответствии с которым Рим обязался не вмешиваться в их внутренние дела, предоставлять им военную и делиться добычей, а также вступал с ними в союз. Необходимость этой меры диктовалась общей для римлян и латинян опасностью со стороны вольсков, эквов,  герников и сабинян. Войны с ними шли с переменным успехом, и победы удалось добиться, только когда к римско-латинскому союзу примкнули герники (80-е гг. V в. до н. э.). Соперничество Рима с могущественным городом Вейи за контроль над соляными месторождениями (и союзными им Фиденами) продолжалось на протяжении всего V в. до н. э. и завершилась вначале захватом Фиден (435 г. до н. э.), а затем и падением Вей, последняя война с которыми длилась 10 лет (406—396 гг. до н. э.).