Мир накануне Второй мировой войны ​

Відповідь:

У перші віки I тисячоліття до н. е. латини, сабіни, вольски, екви, самніти знаходилися на стадії розкладання первіснообщинних відносин, жили в умовах військової демократії. На цій стадії розвитку війна є постійною спільною роботою, яка ведеться заради захоплення об’єктивних умов існування і для зміцнення цих захоплень. Головним об’єктом завоювань була земля. Під час набігів захоплювалися худоба, зброя, будь-яке начиння. З ростом продуктивних сил з’являються надлишки продукції, поширюється патріархальне рабство, збільшується народонаселення. Це призводить до того, що значення війни зростає.

Рим із самого початку воює з сабінами, латинами, етрусками. Спроби оволодіти правобережжям Тибру успіху не мали, але римлянам вдалося перекинути міст через річку. При Анке Марциї римляни поставили під свій контроль гирло Тибру з його соляними розробками, а при останніх царях опанували м. Габії, відняли частину території у вольсків і затвердилися в Південній Лації, заснувавши колонію Сігнію і порт Цирцеї.

Зі встановленням Республіки розширення римської території тривало. У завойовані землі римляни виводили колонії, які ставали форпостами подальших завоювань. Античний Рим не міг обійтися без колонізації. Низький рівень розвитку продуктивних сил обумовлював обмеження населення в полісах і тим самим відхід частини громадян в колонію. Основа її проводилася за рішенням народного зібрання, що визначало місце поселення і число колоністів. Для організації колонії обиралася комісія з трьох чоловік, яка давала їй ім’я, здійснювала контроль за розмежуванням території, виділенням в ній громадських і приватних земель і здійсненням релігійних обрядів. Практичну роботу проводили фахівці-землеміри.

Міжнародне становище і війни Риму в V ст. до н. е.

Спочатку Рим був ординарним містом Лація і входив в союз 30 латинських міст. У кінці царської епохи Рим зайняв переважаюче положення в Лації, його ріст і експансія почали тривожити латинів. З кінця VI ст. до н. е. ситуація змінюється. У зв’язку із вигнанням з Риму етруського царя Тарквінія Гордого (510 р. до н. е.) активізувалися етруски. Цар міста Клузія, Порсена, надаючи до Тарквінію і сподіваючись на підтримку невдоволеного патриціями плебсу, обложив Рим. У римських легендах боротьба з Порсеном зображується як ланцюг патріотичних подвигів героїв. Так, один із них, знатний юнак Гай Муцій, прагнучи убити Порсену, пробрався у ворожий табір, але помилково убив його секретаря. Він був схоплений і доставлений до царя. На допиті Муцій, демонструючи свою стійкість, поклав руку на вогонь для жертвопринесень, і спокійно переносив нестерпний біль. Убитий цим, Порсена відпустив героя, а Муцій, який втратив спалену праву руку, отримав в Римі почесне прізвисько Сцеволи (Лівші). Насправді ж Рим впоратися з Порсеною самостійно не зміг. На до йому прийшли латини і одвічні вороги етрусків — кампанські греки. Їх об’єднаними зусиллями і була досягнута перемога під Аріцієй (508 р. до н. е.).

Проте після відображення загальної небезпеки відношення римлян з латинами погіршали і вилилися в так звану 1-у Латинську війну. Вона тривала декілька років і закінчилася до 493 р. до н. е. миром. Рим вимушений був вступити в новий союз з латинами на умовах невтручання в їх внутрішні справи, взаємної військової до рівного поділу здобичі. Латини, з якими був укладений договір, складали тоді федерацію 8 міст, яка виникла, ймовірно, в період боротьби з Порсеною. Союз групувався навколо загальних святинь і культів — Юпітера Лаціарського на Альбанській горі, Юнони в Лавінії, Діани у Немейского озера. Члени союзу були рівноправні. На чолі його стояв виборний диктатор. За місцем зборів союз називався Аріцийською федерацією, активну роль у ньому грало місто Тускул.

Пояснення:

В первые два века христиане считали все таинства древнего мира (мистерии 1) "сатанинским действом", не поклонялись образу креста (их символом была рыба) и проклинали попытки придать Богу сотоварищей (например, учение Феодорита о святой Троице) . Молитвенные собрания древних христиан восходили к иудейскому празднованию субботы и сопоставимы с намазом (мусульманской молитвой, ред.) . На них вспоминали исторические события, пели псалмы и учили нравственности.

Многое из того, что сегодня считается христианским культом, на самом деле имеет чисто языческое происхождение и было объявлено "христианским" в IV веке силою государства с политической целью подчинения народов империи единому "наместнику Христа" — императору. Так, выступая на Большом Московском соборе Православной Церкви 1666 года, митрополит Константинопольского вселенского патриархата Паисий Лигарид высказал царю Алексею Михайловичу Романову православное понимание его должности: "У римлян, как и у египтян, царь соединял в себе власть священства и царства. По сим и подобным причинам царь именуется Богом. И ты, богоподобный Алексей Михайлович, имеешь право на богоименование" 2.

Тем самым, православный архиерей, выступление которого было поддержано церковным собором, сам признал глубокую внутреннюю связь между византийскохристианским учением о царе как о "помазаннике Божием" и мифологиями древних восточных деспотий, увидел тождество христианского царя и древнеегипетского обожествленного фараона. Цель создания средневековой государственной модели новозаветного иудео-христианского учения была ясно выражена — сохранение абсолютной политической власти правителя над людьми! Это блестяще показал великий русский писатель Ф. М. Достоевский в легенде о Великом Инквизиторе, вошедшей в роман "Братья Карамазовы": порок древнего христианства Великий Инквизитор увидел в том, что Иисус проповедовал лишь духовную свободу и не принял порфиры и меча кесаря. Этот "недостаток" древнего христианства был исправлен лишь в IV веке.

Следует отметить, что император Рима Константин Великий, введший всеобщее христианство, сам оставался язычником, посвященным в культ Митры, и принял крещение лишь перед смертью. Христиане IV века не устояли перед соблазном благ мирской власти, и к учению Иисуса (мир ему! ) примешался языческий культ, повлекший за собой в V веке качественные изменения в вероучении (возникли догматы о Богородице, о святой Троице и т. п.) .