Ис­поль­зуя зна­ние ис­то­ри­че­ских фак­тов, объ­яс­ни­те, по­че­му это со­бы­тие (про­цесс) имело боль­шое зна­че­ние (важ­ные по­след­ствия) в ис­то­рии нашей стра­ны.Прочтите перечень из четырёх событий (процессов Выберите ОДНО событие (процесс) из перечня, а затем выполните задания 10, 11, рассматривая в каждом из заданий выбранное событие (процесс).Перед выполнением каждого из заданий 10, 11 укажите букву, которой выбранное событие (процесс) обозначено в перечне. Указанные в заданиях 10, 11 буквы должны быть одинаковыми.Перечень событий (процессов)А) реформа местного управления Ивана Грозного​

На літо 1907 р. стало очевидно, що суспільно-політичний і національний рухи в Російській імперії, у т. ч. і в Україні були владою придушені. Політичні партії пішли в підпілля. Уряд П. Столипіна став на шлях авторитаризму, одночасно передбачав здійснення реформи місцевого самоврядування і судочинства, запровадження страхування робітників і загальної початкової освіти. Другим напрямком авторитарної політики з боку влади була організація терору проти робітників, селян, представників інтелігенції, котрі брали участь у революційній боротьбі. Різні місцевості України ще тривалий час перебували в умовах воєнного стану, або стану надзвичайної охорони, в них діяли військово-польові суди. У селах і містах жорстоко розправлялися з людьми козачі сотні, військові команди й чорносотенні загони. Були заарештовані депутати ІІ Державної думи від лівої фракції. П. Столипін дав пряму директиву губернаторам: «Менше арештовувати, більше стріляти… Переконання залиште, дійте вогнем…». У цей період військово-польові суди ухвалили понад 5 тис. смертних вироків тим, хто був активним учасником революційних подій. Найбільших репресій зазнали соціал-демократи, есери. У тюрмах без суду перебували десятки тисяч людей. Шибениці, які називали «столипінськими галстуками», споруджували в багатьох населених пунктах. Окрім того, у деяких містах влаштовували показові судові процеси, мета яких полягала в тому, щоб залякати населення. На таких процесах виносили жорстокі вироки. Так, наприкінці 1908 р. у Катеринославі військовий суд розглянув справу про 131 учасника збройного повстання 1905 р. у Юзівці (нині Донецьк). Вісім з них – П. Бабич, А. Ващеєв, В. Григоращенко, О. Зубарєв, І. Митусов, Г. Ткаченко, В. Шмурілович, А. Щербаков – були засуджені до страти через повішання.

Діяльність П. Столипіна дуже влучно характеризують сказані ним слова: «Я схопив революцію за горло і я її задушу, … якщо мене не вб’ють». Урядові сили ліквідовували демократичні організації, робітничі профспілки, передусім звільняли з роботи і всіляко переслідували учасників і симпатиків революції, закривали немонархічні газети і журнали тощо.

Посилення національного гніту, заборона царським урядом функціонування у видавничій сфері української мови – це був третій напрямок авторитарної політики уряду. У 1908 р. 37 депутатів від України внесли на розгляд ІІІ Державної думи законопроект про дозвіл викладання «в початкових школах місцевостей з малоруським населенням» рідною для нього українською мовою. Однак дума не схвалила цього законопроекту. Сенат у тому ж році видав указ про шкідливість культурної і просвітницької діяльності в Україні.

В 1907 р. заборонено вживання української мови в навчальних закладах та адміністративних установах. У школах не можна було співати українських пісень. Почалось закриття «Просвіт», українських клубів і музично-драматичних театрів. Влада не дозволяла публічно вшановувати пам’ять Т. Шевченка. Українців П. Столипін у 1910 р. оголосив «інородцями» й заборонив їм створювати будь-які товариства, клуби, видавати газети рідною мовою. У цьому ж контексті треба розглядати заборону вживання назви «Україна», будівництва пам’ятника Т. Шевченку в Каневі й інші репресивні заходи російського уряду.

Таким чином, царський уряд спланував і поспішав якомога швидше зреалізувати свій курс на придушення революції, в т. ч. в губерніях на території України, здійснював авторитарну політику, переслідував українські партії, громадські організації та особи, які виступали за відродження української культури і державності.

Объяснение:

1) начало XIV – 90-е гг. XV вв. - вторжение ВКЛ в пределы золотоордынских земель во время ханских междоусобиц, результатом которого явилось присоединения украинских земель к ВКЛ;

2) 1395 – сер. 20-х гг. XV в - активное вмешательство Витовта во внутренние дела Золотой Орды. ВКЛ предъявило претензии на власть в Золотой Орде и укрепило свои земли; стабилизация внутренних политических процессов, создание барьера для Тевтонского ордена и Королевства Польского;

3) конец 20-х – нач. 50-х гг. XV в., характеризующийся внешней политикой ВКЛ, направленной на образование Крымского ханства и превращение его в независимое от Золотой орды государство.

С конца XV в. Московское княжество, окончательно освободившись от золотоордынской зависимости, начало более активно собирать под свое начало восточнославянские земли. Идеологическим обоснованием этой политики была миссия защиты православной веры. Конфронтация между московским княжеством и ВКЛ привела сначала к приграничным войнам (1487 – 1494 гг.). В течение 1492-1494г. шла русско-литовская Война за Отчину. В 1494 г. окончилась война и было подписано мирное соглашение, по которому к Московскому государству отошли Вяземское княжество и земли в бассейне верхней Оки. Кроме того, князь ВКЛ Александр женился на дочери Ивана III Елене. Вскоре Иван III объявил войну ВКЛ. Результатом войны явился мирный договор 1503 г, по которому ВКЛ потеряло 19 городов и 70 волостей. 1507-1508 Война с Москвой, инициированная Сигизмундом. ВКЛ проиграло войну, был сожжён г.Орша. Разорён восток страны.В августе 1508 г. было подписано соглашение о «вечном мире». 1512-1522 Война между ВКЛ и Москвой, закончившаяся миром. 1534-1537 ВКЛ в союзе с крымскими татарами выступило против Москвы, потерпело поражение.

Сельское хозяйство ВКЛ в XIII–XV веках. Закрепощение крестьян.

Хозяйственная жизнь в ВКЛ была связана с сельским хозяйством. В личной собственности крупных феодалов находились земли, которые можно было продавать, дарить, обменивать. Количество таких земель постоянно росло. Крупных землевладельцев называли панами. Большинство феодалов с XVI в. стали называться шляхтичами. Великий князь был крупнейшим владельцем государственных земель.

За пользование землей феодала крестьяне должны были исполнять барщину — отработку определенного количества дней на земле феодала или платить чинш — денежный налог за пользование земельным наделом. Кроме того, существовал ряд дополнительных повинностей: толоки; гвалты.

В XIV—XV вв. крестьяне из землевладельцев превратились в землепользователей. Крестьяне делились на похожих (свободных), имевших право переходить от одного феодала к другому, и непохожих (крепостных) — тех, кому такой переход был запрещен. В 1447 г. великий князь Казимир издал привилей, обеспечивавший феодалам, в отличие от крестьян, владение землей на правах полной собственности. В 1468 г. был составлен Судебник Казимира — первый сборник законов ВКЛ. Согласно этому документу крестьяне лишались права свободного перехода от одного феодала к другому, следовательно они прикреплялись к земле, на которой жили и которую обрабатывали. Издание Судебника 1468 г. означало юридическое оформление закрепощения крестьян — утраты крестьянами своего права собственности на землю и превращения их в зависимых от феодала.

Города ВКЛ в XIII–XV веках.

Состояние городов в XIII—XV вв. определялось тем, что около 40 % всех городов находились в частной собственности феодалов. Население таких городов стремилось избавиться от феодальной зависимости. С конца XIV в. великие князья своими грамотами стали даровать городам магдебургское право, или право на самоуправление. Согласно этому праву горожане освобождались от феодальной зависимости и создавали свой орган власти — магистрат и суд, а ремесленники — свои ремесленные объединения. Коренных свободных горожан называли мещанами.

Магистрат являлся выборным органом городского самоуправления. Он состоял из городской рады, избиравшейся самими гражданами, и лавы — органа по судебным делам. Эти органы самоуправления возглавляли соответственно бурмистр и войт. Для магистрата в городах позже начали возводиться специальные здания — ратуши с городской башней и часами на ней.

Первым из городов ВКЛ магдебургское право получил в 1387 г. город Вильно. Первым вольным городом на территории современной Беларуси стал в 1390 г. Брест. Самый древний город Полоцк приобрел магдебургское право в 1498 г. Минск получил право на самоуправление в 1499 г.