Основні досягнення цивілізації стародавнього світу

В конце XVI — начале XVII в. кризисные явления в империи Мин стали очевидны. Династический цикл подходил к концу, следовало ожидать всевозможных бедствий будущего «междуцарствия»: массовых народных восстаний, распада Поднебесной, анархии; борьбы с сепаратистами. Приближался и критический для средневековых китайских империй срок существования — 300 лет.

Император фактически полностью устранился от реального управления государством. Удельные князья вели себя все более независимо. В Поднебесной насчитывалось огромное количество чиновников и еще больше — лауреатов экзаменационных конкурсов, желавших получить должности после сдачи экзаменов. Однако, обеспечить всю эту бюрократическую армию имперское правительство уже не могло. В стране процветали частное землевладение и «теневая экономика», в то время как традиционный конфуцианский, а затем и неоконфуцианский идеал сильной государственной власти, опирающейся на честное чиновничество, сильную армию и трудолюбивое крестьянство, все больше превращался в недостижимую иллюзию.

Правда, кризис китайской государственности, как это не раз бывало, сопровождался некоторым экономическим развитием. Росли города и увеличивалось число их обитателей. Шел процесс превращения в города торгово-ремесленных поселений, первоначально не имевших городского статуса, — чжэней и ши. В конце XVI — начале XVII в. в крупных чжэнях проживало уже от 50 до 350 тысяч человек. Чжэни были настоящими городами европейского типа — центрами торгово-ремесленного производства и обмена, а не просто административными ставками. В наибольшей мере эти процессы были характерны для более развитых регионов в Центре и на Юге страны. Все больше крестьян, разоренных высокими налогами (их повышение было связано с ведением военных кампаний в Корее и против маньчжуров, например за 1618–1628 гг. налоговое бремя возросло в два раза), переселялись в города и становились ремесленниками. Именно в этот период появились своеобразные городские «агломерации»: наиболее развитые города стали центрами притяжения для образования меньших торговых и ремесленных центров. Внутри городов существовало разделение производственной «специализации» между улицами и кварталами.

Унаслідок Берестейської унії на українських землях діяли:

православна церква;

греко-католицька церква.

Більшість українського населення залишалася вірною православній церкві, що спричинило розгортання боротьби за відновлення її прав. На захист православ'я виступили братства, засновані у Львові (1586 р.), Києві (1615 р.), Луцьку (1620 р.) та інших містах, які відкривали школи, друкували племічні твори, гуртували навколо себе талановитих учених і письменників, зокрема Мелетія Смотрицького, Лаврентія Зизанія.

Противниками Берестейської церковної унії були православні митрополити Іов Борецький (1620 - 1631 рр.) і Петро Могила (1632 - 1647 рр.), які доклали багато зусиль для зміцнення Української православної церкви:

відновлення православної ієрархії (висвячення київським митрополитом І. Борецького, 1620 р.);

офіційне визнання польським урядом православної церкви ("Пункти для заспокоєння руського народу", 1632 р.);

упорядкування церковного життя (запровадження в богослужінні української мови, укладання богослужбової книги - "Требника");

удосконалення православної освіти (заснування Львівської та Київської братських шкіл, Києво-Могилянської колегії);

відбудова православних храмів (реставрація Десятинної церкви, Софійського собору).

Прихильниками Берестейської церкової унії були греко-католицькі митрополити Іпатій Потій ("батько унії") та Йосиф Рутський ("атлант унії"), які доклали багато зусиль для розбудови уніатської церкви й оновлення церковного життя.

Протягом першої половини XVII ст. православні й уніати намагалися знайти вихід із церковної кризи в об'єднанні церков, однак спроби церковного порозуміння не мали успіху. Головна причина полягала в тому, що утворення єдиної незалежної української християнської церкви не було потрібне ні Речі Посполитій, ні Ватиканові.

Объяснение: