Развитие капитализма в мире и России: сравнительный обзор

Одними з перших на українські землі рушили литовські князі. Литовські племена, що займали лісисті місцевості в басейні Вісли, Німана й Двіни, до середини XIII ст. не мали власної державної організації. Процес об'єднання литовських племен був обумовлений, з одного боку, розкладом родового ладу, з іншого – напруженою боротьбою з сусідами та загрозою повного знищення з боку німецьких лицарів. Засновником Великого князівства Литовського був Міндовг (1230–1236 pp.), який у середині XIII ст. об'єднав під своєю владою Аукштайтію, Жемайтію, частину Ятвягії та оволодів частиною західноруських (білоруських) земель. На початку 1260-х pp. Міндовг зробив спробу захопити також Чернігово-Сіверщину.

Швидке зростання Литовської держави починається за Гедиміна (1316- 1341 pp.). Добре зміцнивши тили, він узявся за розширення своїх володінь. Цьому сприяло те, що литовські князі ретельно подбали про розбудову військової справи. Вони поставили за правило: хто має землеволодіння, той мусить служити у війську; хто ж відмовляється від військової повинності, у того слід забирати землю. Це правило поширювалося на всі суспільні верстви – від князів до селян. Отже, Литва на той час мала велике організоване військо. Гедимін завершив приєднання білоруських земель, розпочате його попередниками, і приступив до приєднання південно-західних руських (українських) земель. Зокрема, виявом литовських претензій на українські землі було те, що після смерті Юрія II Болеслава на Волині князювання перейшло до сина Гедиміна Любарта, який вважався також галицько-волинським князем. Експансія Литви на схід і північ Русі наштовхнулась на сильний опір з боку Московського князівства, яке зміцніло за Івана Калити (1325–1340 pp.). Вирішальна роль у захопленні українських земель належить сину Гедиміна – Ольгерду (1345–1377 pp.). Поступове витіснення татар литовцями спричинило включення Чернігово-Сіверщини, Київщини і Переяславщини до складу Литовської держави. До кінця 40-х pp. XIV ст. у сфері литовського впливу опинилося також Поділля. У сучасній історичній літературі підпорядкування Литвою руських земель розглядають не як завоювання, а як "мирне приєднання". Причини цього були такі:

• Успіху литовців сприяло те, що руські землі були ослаблені золотоординським пануванням.

• Більшість місцевого населення розглядало литовців не як завойовників, а як визволителів від татар.

• Руські князі та боярство не намагалися боротися з литовцями, а в більшості випадків добровільно визнавали їхню владу.

• Золота Орда в цей час була ослаблена боротьбою за владу і усобицями між ворогуючими ордами.

Вирішальним у підкоренні українських земель Литві став 1362 р. Цього року військо трьох сусідніх народів – литовського, українського та білоруського – розгромило військо монголо-татар на Синіх Водах, давши початок звільненню українських земель від монгольського іга.

Політичні наслідки битви на Синіх Водах (1362):

• Територіальні межі Золотої Орди було відсунуто в пониззі Дністра й Південного Бугу до прибережної смуги, а на Дніпрі – до порогів.

• Суттєве послаблення політичного впливу татарських орд, розташованих на захід від Дніпра, і загострення суперечностей в Золотій Орді.

• Переважна більшість українських земель була закріплена за Литовською державою.

Взаимосвязанные проблемы модернизации и развития были и остаются центральными для десятков государств, стремящихся повысить свою роль в мировой экономике, особенно возникших на месте распавшихся колониальных империй.

При значительном многообразии этих государств, различиях в уровнях и типах их социально-экономического развития, несовпадении подходов к решению проблем развития выделяется ряд сходных характеристик, позволяющих рассматривать страны Азии, Африки и Латинской Америки, или «Юга», как их иногда называют, в качестве определенной общности.

После второй мировой войны начался процесс деколонизации, связанный с распадом колониальных империй европейских держав. Большое влияние на этот процесс оказал захват Японией обширных территорий в Азии и создание там местных администраций, с которыми пришлось столкнуться европейским метрополиям после завершения войны в бассейне Тихого океана.

Многие из бывших колоний приобрели независимость мирным путем. Другие, в силу важности их стратегического положения и изобилия природных ресурсов, метрополии пытались удержать любой ценой. Итогом были колониальные войны Великобритании в Малайе, Франции в Индокитае и Алжире, Португалии в Анголе и Мозамбике, стоившие народам этих стран больших жертв и приведшие к разрушениям, материальным потерям.

Еще в 1940-е гг. независимость приобрели Филиппины, Британская Индия, Индонезия, в 1950-е гг. освобождения добились народы Юго-Восточной Азии. 1960-е гг. вошли в историю как «год Африки», когда большая часть колониальных владений на этом континенте приобрели независимость. Последняя в истории колониальная империя — Португалии — рухнула в 1975 г.

Конфликты и кризисы в развивающихся странах. Приобретение независимости далеко не всегда гарантировало возможности дальнейшего беспрепятственного развития. Границы многих вновь возникших государств не совпадали с этническими, религиозными, что стало причиной многих конфликтов, как внутренних, так и международных. После предоставления независимости Британской Индии произошел ее раскол по религиозному признаку на Индию и исламский Пакистан, миллионы человек стали беженцами. Из-за оставшихся спорными приграничных территорий между этими странами уже несколько раз возникали военные конфликты. Постоянный очаг напряженности появился на Ближнем Востоке, где по решению ООН на территории Палестины предполагалось создать арабское и еврейское государства. Конфликт между ними, завершившийся в 1948 г. захватом Израилем всей территории Палестины, привел к состоянию постоянной напряженности в отношениях между ним и соседними арабскими государствами, неоднократно приводившей к войнам.

Наличие во многих развивающихся странах природных ресурсов не всегда решению стоящих перед ними задач. Не имеющие возможности самостоятельного освоения богатств своих недр, обладающие ими страны становились ареной особенно острой конкурентной борьбы между ведущими державами мира, крупнейшими ТНК. Главными инструментами в этой борьбе выступала организация переворотов, сепаратистских движений. Так, в 1960-е гг. в Заире (бывшем бельгийском Конго) в провинции Катанга развернулось сепаратистское движение, приведшее к гражданской войне, вводу войск ООН в эту страну. В наиболее населенной стране Африканского континента, Нигерии, народность игбо, населявшая богатую нефтью провинцию Биафра, провозгласила независимость, что привело к трехлетней гражданской войне. В 1970-е гг. в Анголе три крупные военно-политические группировки (МПЛА, УНИТА, ФНЛА), опиравшиеся на различные племенные объединения, после освобождения от колониальной власти Португалии вступили в борьбу друг с другом за контроль над страной. При этом на стороне одной из них выступили СССР и Куба, другая была поддержана США и ЮАР, третья — соседним Заиром

ФУХ УСТАЛА ПЕЧАТАТЬ , ЕСЛИ ЧТО-ТО НЕ ПОЙМЁШЬ ПИШИ МНЕ