Схарактеризуйте образ із казки-новели т.а.гофмана" малюк цахес на призвисько циннобер".

Образ    на початку твору автор розповідає нам про портретне зображення “стрункого юнака років двадцяти трьох чи чотирьох, із темних блискучих очей якого переконливими словами промовляє жвавий і ясний розум. його погляд можна було б назвати майже сміливим, коли б не мрійна туга, що легким серпанком лягла на бліде обличчя і пригасила жагуче проміння очей”. творча натура, яка протистоїть світу філістерської буденності, наділений великим поетичним хистом, любить музику, здатен по-справжньому кохати. всі ці риси характеру красномовно свідчать про його приналежність до світу гофманівських ентузіастів.крім всього  цього, наділений і чарівною романтичною уявою, яка дозволяє йому жити одночасно в двох світах - реальному і фантастичному.  

Твір "майстер і маргарита" михайло булгаков писав більше десяти років, декілька разів змінював задум, але відомо, що в першому варіанті в центрі роману був воланд — уособлення містичного шару твору. волана — повелитель тіней, злий дух, йому і його почту належить фантастичний світ, чистилище, де спокутує свій гріх понтій пілат. сучасність, у яку увірвалися воланд і його почет, проходить важке випробування істинами. москва — столиця держави, що проголошувала себе царством істини, але тут люди встигли натворити стільки зла, що на його тлі нечиста сила здається доброю. у романі вона справедлива, є тим, хто причетний до вічності, і карає справжніх грішників, виводить їх на чисту воду. воланду у всіх справах його помічники: кіт бегемот, коров'єв, азазелло. кіт бегемот — майстер побешкетувати, розіграти якогось грішника; коров'єв володіє усіма мовами й жаргонами; суворий азазелло надзвичайно винахідливий, коли треба когось вигнати з квартири №50, із москви чи перенести з цього світу в той. і то по черзі, то втрьох чи вдвох вони створюють або страшні, або комедійні ситуації, але підкоряються всі вони силі воланда. з приходом нечистої сили в москві стали відбуватися дивні речі. директора вар'єте стьопу лиходєсва асистенти воланда із москви в ялту за те, що він нічого не розуміє у дорученій справі, дарма державну машину ганяє; великому театральному начальнику семплеярову, який страждає тими ж , дістається грандіозний сімейний скандал; без важких наслідків закінчується зустріч з нечистою силою никанора івановича, який бере хабарі, бюрократів і ледарів. зате суворе покарання чекає людей без фантазії. фіндиректору римському воланд і його почет організували гаку сцену жахів, що він за хвилину стає старим сивим дідом. страшно карають вони і буфетника за його жадібність. маючи купу грошей, він їх береже, і воланд говорить, що такі чоловіки, які не люблять вина, жінок, розваги, або важко хворі, або таємно ненавидять усіх навкруги. та найбільше покарання отримав берліоз, керівник письменницької організації. він вільно цитує канта і шиллера, але при цьому залишається невиправним догматиком. розповідь воланда про ієшуа га-ноцрі захоплює його, та все одно він наполягає на своєму: ніякого ієшуа, ніякого ісуса христа не було. і ні обізнаність воланда, ні поява із повітря незвичайної фігури не можуть примусити берліоза відмовитися від своїх переконань. воланд терпіти не може слів "цього не може бути". особливо якщо ці слова говорить безнадійним догматик. можливо, й без участі воланда берліозу трамваєм відрізало голову, але перетворити похорон у фарс — це вже справа нечистої сили. воланд вражає своїм незвичним виглядом. "праве око із золотою іскрою на дні, що сверлило будь-кого до дна душі, ліве — порожне та обличчя воланда було скривлене набік, правий кутик вуст відтягнений донизу, на високому полисілому лобі були прорізані паралельні до гострих брів зморшки. шкіру на обличчі воланда, здавалось, навіки спалила засмага". михайло булгаков неначе грається словом, легко і невимушено придумує образи, розповідає про дії, вмотивовуючи їх незвичними нечистої сили на добро і зло, бога і диявола, світло і темряву. але за фантастичним сюжетом, ховається складна філософська концепція роману. не тільки сучасність перевіряється вічними істинами, але й вічні істини, стикаючись із сучасністю, заставляють задуматися про складність їхнього втілення в реальному, а не в ідеальному світі. реальність світу така, що вічні істини перевіряються не тільки богом, а й нечистою силою.

в своем романе "герой нашего времени" м. ю. лермонтов затронул многие проблемы, возникшие в среде дворянской молодежи 30-х годов xix века. отличительной чертой этого времени стало отсутствие высоких общественных идеалов для поколения, вступившего в жизнь после жестокого разгрома декабристов. чернышевский писал, что " понимает и представляет своего печорина, как пример того, какими становятся лучшие, сильнейшие, благороднейшие люди под влиянием общественной обстановки их круга". разочарования, "леденящее душу неверие в жизнь и во всевозможные отношения, связи и чувства человеческие" сделали печорина скептиком и все же не смогли убить в нем волю, веру, мечту. в его "ненасытном" сердце всегда оставалось место для надежды. внимательность к собственным чувствам и мыслям печорину познать тонкости и чужого человеческого сердца. тонкий психолог, он замечательно точно умел отгадать истинные мотивы поведения людей, однако общение с ними зачастую приносило печорину лишь раздражение, страдание и снова — разочарование. трагедия печорина в том, что, сознавая, что у него есть силы и желание действовать, он понимает в то же время невостребованность этих сил в той общественной среде, где он живет. поэтому между устремлениями печорина и жизнью, которую он ведет, лежит глубокая пропасть/с горечью говорит печорин о своей душе, испорченной светом . постоянный самоконтроль превратил чувства печорина из искренних порывов души в объект для оценки. двойственность натуры не позволяла герою романа полностью раскрыться ни в дружбе, ни в любви, да, кажется, он уже и разучился любить и дружить по-настоящему, делясь и отдавая. замкнутость на своем внутреннем мире и недоверие к другим сделали печорина равнодушным к чувствам окружающих, и это по-настоящему страшно. "ненасытную жадность" этот человек ощущает лишь к власти над чужими мыслями и сердцами: "я смотрю на страдания и радость других только в отношении к себе, как на пищу, поддерживающую мои душевные силы". сам неспособный больше "безумствовать под влиянием страсти". печорин действительно герой своего времени, поскольку во многих своих проявлениях является слепком своего окружения, отражением нравственного убожества общества: "все читали на моем лице признаки дурных свойств, которых не было; но их предполагали — и они я был готов любить весь мир, — меня никто не понял: и я выучился ненавидеть. моя бесцветная молодость протекла в борьбе с собой й светом; лучшие мои чувства, боясь насмешки, я хоронил в глубине сердца: они там и умерли". и этот взгляд со стороны на самого себя со временем делался не , а бичом, проклятием печорина, поскольку лишил его способности к благородным порывам: " боюсь показаться смешным самому себе".