10 послщвиц к сазке снежная королева

Объяснение:

В работе Крылова Лягушки, просящие царя, речь идет о лягушках. В самом начале мы видим, как им надоела свободная жизнь, не угодно им стало народное правление, вот и просят богов послать царя, тем самым заранее лишая себя свободы. И боги услышали лягушек, и присылают им спокойного, молчаливого, степенного правителя, который был что осиновый чурбан. Сначала лягушки его боялись, но потом поняли, что можно и на голову ему залезть. Правда им показалось, что можно еще лучшего царя получить, который бы славу принес их болоту.

И вот, появляется новый герой в лице Журавля. Теперь лягушки получили такого царя, который без разбора кто прав, а кто нет, обвинял и виновных сразу в рот себе сажал. Такого царя все теперь боялись и страшно было показываться ему, ведь сразу мог проглотить. Стали просить вновь богов о новом правителе, но те уже отказали в их назойливой . А дальше мы видим мораль басни. По лягушек им дали царя, но он оказался слишком тихим. Дали другого царя просителям, но тот уж очень лих. И Крылов, как заключение пишет, чтобы лягушки жили со вторым, а то ведь третий царь может оказаться еще хуже двух предыдущих. Из басни следует, что мы должны ценить то, что есть, хоть по своей природе нам всегда хочется большего и лучшего. Ведь в действительности, как и в басне, часто получается прямо противоположный результат нашим желаниям. Делая анализ басни, можно увидеть в изображенных лягушках простой народ, а вот в правителях Крылов, скорее всего, никого конкретного из царей не изображал. Возможно, в первом случае имеется ввиду царь Михаил, которому пришлось управлять государством в юном возрасте без жизненного опыта, а во втором варианте изображена жизнь при Петре Алексеевиче. Хотя, какой бы период не брать, между властью и народом всегда был и будет конфликт. Это нам и показано в басне Крылова.

Роланд — ідеал лицаря середньовічної доби

Сьогодні дочитав книгу польського письменника "Хрестоносці". Ніколи більше не мріятиму про лицарські часи. Виявилося, що звання лицаря — то звання розбійника з битого шляху.

Проте деякі риси баронів-розбійників викликали в мене повагу. Насамперед, це наявність ідеалу, яким повинен бути лицар. Цьому ідеалу відповідав франкський граф Роланд. Скоріше, він сам і був цим ідеалом.

По-перше, він виконував свої обов'язки перед сюзереном і був вірним васалом. Через те він охоче виконує смертельно небезпечне завдання тримати оборону у Ронсенвальській ущелині. Тим паче, що це відповідає другій головній чесноті ідеального лицаря — бути відважним воїном на турнірі і справжній війні. До того ж тут була війна "за християнську віру" з "безбожними" маврами. Хоча сам Христос, мабуть, не впізнав би свого вчення в тому, у що вірив звитяжний граф.

Як кожний лицар, Роланд поважає свою зброю. Його меч і його сигнальний ріг мають власні імена, як найближчі друзі. І до друзів ставиться так, як до зброї. Бо ж і від них залежить виконання воїнського кодексу.

Але Роланд відважний до нестями. Його почуття особистої честі переходить у сваволю. Він не хоче ані з ким ділити славу. Через те гине сам і губить тисячі франків. Бо що життя лицаря, як не гонитва за славою? Тому його розуміють і підтримують інші герої битви. Кузен, наприклад, стримує його, коли Роланд збирається сурмити у свій ріг Оліфант: все одно, Карл не встигне, а хоробрі повинні вмерти без жалю.

Та сам граф гірко карається, коли наприкінці битви розуміє, що загинули 12 перів Франції, друг і родич Олів'є. І це незважаючи на те, що сарацини тікають, залишивши поле битви за Роландом.

Бо, зрештою, найбільше почуття, яке живе у душі лицаря, — це патріотизм, вірне служіння Франції та її королю. Слава Роланда — слава Франції, ганьба Роланда — ганьба батьківщини. Честь лицаря свята, бо то є честь його вітчизни. Ось що головне для ідеалу лицаря середньовічної доби.