Составить текст на тему осень во дворе

Осень. Багровые и золотые листья, которые купаются в лужах города или нежатся на сырой земле в парке, а так же кружат листопадом на уютном знакомом дворе. Знакомые лица детворы в смешных курточках и резиновых сапогах. Зеленые летом деревья, теперь окрашены яркими осенними цветами. Все это делает мои сощерцания за осенним двором такими моральными и уютными. Выйдя на улицу, я вдохну влажный от дождя воздух. Темно-серый асфальт дополнит картину. Разные сооружения для детской игры:качели, карусели -все промокло, но детвора и без того находит себе занятия, а бабушки лишившись сухиз скамеек, стелят теплые шали или газеты, чтобы не промокнуть.

«Памятник» Пушкина и «Памятник» Державина очень схожи, потому что в этих стихотворениях общая тема, авторы уверены, что они не умрут, потому что от них останется большая часть, которая принесет им вечную славу.

Пушкин и Державин посвятили себя поэзии, большая доля их жизни ушла на создание великолепных стихотворений, повестей, романов, од, которые стали частью их душ. Их произведения известны «от Белых вод до Черных» . Муза, о которой говорят Пушкин и Державин, есть муза поэзии, которая будет вечно вдохновлять человека, как вдохновляла этих великих людей. Авторы «Памятников» хотели сказать, что их творения будут вечны, потому что в этот огромный труд вложена частичка их душ.

Державин в первой строфе сравнивает памятник с пирамидами, они уже тысячи лет стоят, им не страшно ни время, ни солнце, так и творчеству Гаврилы Романовича не страшно время. А у Пушкина памятник вознесся выше Александрийского столпа, а александрийский маяк считался самым высоким сооружением того времени. Значит Пушкин и Державин обращались к древним мифам, но каждый к разному чуду света.

Державин рассказывает о там, что он первый «дерзнул в забавном русском слоге о добродетелях Фемиды возгласить» , это значит, что «Оду на день… » он попробовал сочетать с сатирой. Пушкин же не говорит о своих достижениях, но его произведениях, но его произведения будут известны, если «жив будет хоть один пиит» , потому что у поэтов более тонкая душа понять тонкости темы и идеи стихотворения.

Пушкин и Державин оставили частичку своих душ в своем творчестве, поэтому их произведения ценились, ценятся и будут знамениты еще сотни лет

Як умру, то поховайте

Мене на могилі

Серед степу широкого

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу... отойді я

І лани і гори —

Все покину, і полину

До самого Бога

Молитися... а до того

Я не знаю Бога.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

І мене в сем’ї великій,

В сем’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом.

«ЯК УМРУ, ТО ПОХОВАЙТЕ...»

Джерела тексту:

неповний чистовий автограф (рядки 1 — 15), відокремлений від невідомої збірки середини 40-х років XIX ст. (ІЛ, ф. 1, № 12);

чистовий автограф на окремому аркуші (ІЛ, ф. 1, № 13);

чистовий автограф у рукописній збірці «Три літа» (ІЛ, ф. 1, № 74, арк. 106 — 106 звор.);

список І. М. Лазаревського кінця 50-х років XIX ст. з виправленнями Шевченка (ІЛ, ф. 1, № 88, с. 15).

Подається за збіркою «Три літа».

Автограф у рукописній збірці «Три літа» датовано: «25 декабря 1845, в Переяслові».

Датується за цим автографом: 25 грудня 1845 р., Переяслав.

Первісний автограф не відомий. У 1845 чи у першій половині 1846 р. Шевченко переписав текст поезії під № 5 до збірки своїх творів після уривка з поеми «Гамалія»; збереглася лише частина автографа «Як умру, то поховайте...» — рядки 1 — 15 (ІЛ, ф. 1, № 12). Приблизно у цей же час Шевченко записує повний текст «Як умру, то поховайте...» на окремому аркуші, на іншому боці якого записаний текст 149 псалма («Давидові псалми»), помилково зазначивши його під № 199 (ІЛ, ф. 1, № 13). На місці /751/ рядка 16, спочатку позначеного лише крапками, Шевченко невдовзі вписав слова «Я не знаю...», а потім, іншим разом, заповнив його до кінця: «Я не знаю Бога».

У квітні — червні 1846 р., перебуваючи в Києві, Шевченко переписав вірш з невідомого автографа до рукописної збірки «Три літа», текст якої остаточний.

У середині 1840-х років, до арешту Шевченка 5 квітня 1847 р., вірш нелегально поширюється у рукописних списках, зокрема, в колі кирило-мефодіївців та близьких до них осіб. Під час арешту кирило-мефодіївців список «Як умру, то поховайте...» відібрано у В. М. Білозерського (ДАРФ, ф. 109, оп. 5, № 81, ч. 4, арк. 13). Список, хоч і не безпосередньо, походить від рукописної збірки «Три літа» (див.: Бородін В. С. Твори Шевченка в архіві кирило-мефодіївців // Збірник праць чотирнадцятої наукової шевченківської конференції. — К., 1966. — С. 114 — 126); рядок 16 («Я не знаю Бога») у списку випущено. В. М. Білозерський близько 18 липня 1846 р. переписав уривок початку вірша (рядки 1 — 8) для свого брата М. М. Білозерського (на звороті аркуша, на якому записано уривок з «Чорної ради» П. О. Куліша і зроблено позначку рукою М. М. Білозерського: «Из „Черной Рады“ брат Василий мне выписал» (ІР НБУВ, I, 28642, арк. 1). Текст цього уривка ідентичний рядкам 1 — 8 повного списку «Як умру, то поховайте...», що належав В. М. Білозерському (звідки уривок, імовірно, й виписано).

Очевидно, після арешту Шевченка, в роки його заслання, вірш переписали з невідомих списків О. М. Бодянський (ІЛ, ф. 99, № 138, арк. 307 звор.), М. О. Максимович (РДАЛМ, ф. 314, оп. 2, № 25, арк. 38 звор. — 39); твір переписано невідомою рукою в збірнику П. Куліша й Ганни Барвінок (ІРЛІ, ф. 3, оп. 19, № 70, арк. 27 — 27 звор.).

З невстановленого списку, як видно, неякісного, наприкінці 50-х років XIX ст. вірш переписав І. М. Лазаревський (ІЛ, ф. 1, № 88, арк. 15). Переглядаючи список після повернення із заслання, Шевченко вніс виправлення у рядки 7, 16, 20.

Вірш уперше опубліковано під назвою «Думка» у збірці «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки» (Лейпциг, 1859. — С. 18), ймовірно, за списком П. Куліша, тепер не відомим. Рядок 16 тут пропущено, текст містить ранній варіант рядка 13 («Все покину і полечу»); неправильно прочитано слова у рядках 6, 9, 17.

Твір продовжували переписувати й після повернення Шевченка із заслання. За