Какое впечатление произвела на вас повесть тургенева муму?

История Герасима, который из-за каприза барыни вынужден был утопить любимую собаку, происходила на самом деле (немой крестьянин служил в дворне матери писателя) , однако частному происшествию Тургенев придал силу документа, обличающего крепостнические порядки. Английский писатель Т. Карлейль считал "Муму" самой трогательной повестью на свете. Напечатать же повесть удалось усилиями в ту пору главного цензора и друга Тургенева Ивана Гончарова. Это олицетворение русского народа, его страшной силы и непостижимой кротости, его удаления к себе и в себя, его молчания на все запросы, его нравственных, честных побуждений.. . Он, разумеется, со временем заговорит, но теперь, конечно, может казаться и немым, и глухим... »

Хорошое гордится им очень сильно

Объяснение:

Доля Івана Мазепи привернула увагу багатьох видатних митців доби романтизму, а європейські та російські поети суттєво розійшлись в оцінках гетьмана.

Про нього писали Вольтер і Байрон, Гюго і Словацький, його образ відтворювали Жеріко й Делакруа.

Як Марко Вовчок зваблювала Тургенєва і що було з Жулем Верном

Бунтар-денді: про боротьбу, коханок і Україну в житті Маяковського

Могутній володар спромігся відродити й розбудувати розтерзану війнами країну, мечем і мудрістю завоювати славу й повагу.

Наприкінці життя - зазнав трагічної поразки і закономірно став культовим героєм романтичної епохи.

Попри те, що в житті гетьмана й так не бракувало неймовірних, карколомних зиґзаґів, злетів і падінь, його біографію ще й прикрасили барвистими вигадками.

Мазепа Байрона

Якраз у поемі лорда Байрона "Мазепа" мало не центральною стала фантастична любовна історія, що її запустив в обіг Мазепин недоброзичливець при дворі польського короля.

Ця оповідка потім мандрувала із сюжету в сюжет, від одного автора до іншого. Нібито ревнивий чоловік, вистеживши Мазепу на таємному побаченні зі своєю дружиною, прив'язав коханця до спини дикого необ'їждженого коня - і той помчав степами на схід, в Україну.

Байрон компонує свою поему як розповідь самого героя про цю подію шведському королю Карлу ХІІ у таборі після полтавської битви й акцентує мотив його величної помсти: "Старий безумець! Він мені // Проклав дорогу до престолу".

Далі легенда розгортається у згоді з романтичними ідеалами й уявленнями.

Приреченого рятує юна красуня, він наснажується потугою рідної землі. (Адже це романтики при початку позаминулого століття підносять національну ідею, уславлюють порив до свободи й права виняткової особистості. Українські реалії давали багато матеріалу для таких інтерпретацій).

Мазепа

Підпис до фото,

Іван Мазепа на купюрі в 10 гривень. Деякі експерти сумніваються, що це портрет саме Мазепи

Жадоба помсти стократ примножує сили - і вродливий шукач любовних пригод стає врешті-решт великим державцем.

У ХVІІІ столітті Україна особливо цікавила західних митців, дипломатів і політиків. Тоді з'явилося багато мандрівницьких описів, аґентурних інформацій, історичних досліджень та художніх текстів.

Козацька держава сприймалася як "брама Європи", порубіжжя, бастіон свободи у боротьбі з московською тиранією. Українська звитяга мала наснажити вичахлі ідеали "старого" континенту.

У фіналі поеми Байрона саркастично протиставлено бездоганного в своєму героїзмі, невтомного й незламного старого гетьмана - і нездатного до відчайдушної боротьби молодого шведського короля.

Неймовірні спогади Мазепи, його розповідь про авантюрні пригоди й шалене протистояння злій, неприхильній долі - усе це вже не може захопити втомленого й знеможеного Карла.

Оповідач не почув ніякої відповіді від свого слухача - "Король бо спав уже з годину".

Порозуміння між надто зосередженим на собі самому Заходом та Україною, що опинилася в ролі пасербиці історії, хоча захищала якраз універсальні європейські цінності, досягалося не надто добре.

І в цьому сенсі реакція Карла ХІІ на почуте звичайно ж була для Байрона метафорою байдужості, прикрої оспалості й апатії західного світу.

Мазепа Пушкіна

Історію завжди пишуть переможці, вони ставлять пам'ятники й карбують меморіальні дошки. Натомість подоланим ніколи не дозволяють розповідати про їхнє минуле.

Тож і про гетьмана Мазепу ми впродовж кількох століть знали лише з російської подачі.

Після збройної поразки гетьмана було затавровано як найпідлішого зрадника та відлучено од церкви. Анафеми Мазепі звучали у тих самих храмах, які він же, щедрий меценат, і збудував, пожертвувавши власні кошти.

В отличие от Онегина Ленский не испорчен столичной жизнью. Детские годы его в провинциальной усадебной глуши, в близости к природе, в окружении патриархальных помещиков с их простодушием, хлебосольством, искренним доброжелательством. Еще в отроческие годы он испытал первые проблески любовного чувства, лишенные светской театральности, столичного жеманства:

Чуть отрок, Ольгою плененный,

Сердечных мук еще не знав,

Он был свидетель умиленный

Ее младенческих забав…

Пушкин показывает, что сердечность и доверчивость Ленского, его вера в человеческую порядочность и доброту питаются из чистого русского источника – патриархального дворянства, хранящего в своей мирной жизни «привычки милой старины»:

Ни чужеземные красы,

Ни шум веселий, ни науки

Души не изменили в нем,

Согретой девственным огнем.

В отличие от Онегина, человека рассудочного, с поврежденным и приглушенным сердцем, Ленский сохранил «доверчивую совесть», сердечную откровенность. Однако эти добрые черты характера Ленского тоже осложнены далекими от русской действительности романтическими влияниями:

…Владимир Ленский,

С душою прямо геттингенской,

Красавец, в полном цвете лет,

Поклонник Канта и поэт.

Он из Германии туманной

Привез учености плоды:

Вольнолюбивые мечты,

Дух пылкий и довольно странный,

Всегда восторженную речь

И кудри черные до плеч.

Пылкость, взвинченность и неизменная восторженность – качества, как бы приподнимающие поэта над реалиями жизни. Ленский все вокруг видит в каком-то розовом тумане идеализма. Порой он наивен в своем простодушии, порой неумеренно вспыльчив и горяч.

В глазах провинциальных помещиков Онегин предстает «фармазоном и сумасбродом», а Ленский – «полурусским соседом». Оба героя возвышаются над окружающей их средой, что и является поводом к их сближению. Правда, Пушкин подчеркивает его непрочность, и в душу читателя закрадывается подозрение, что такая «дружба» не доведет героев до добра:

Они сошлись. Волна и камень,

Стихи и проза, лед и пламень

Не столь различны меж собой.

Презирающий людей Онегин лишь «вчуже чувство уважал», а потому терпел Ленского с улыбкой, с трудом сдерживая «охладительное слово»:

И думал: глупо мне мешать

Его минутному блаженству;

И без меня пора придет;

Пускай покамест он живет

Да верит мира совершенству…

В таком «великодушии» больше снисходительного презрения, чем дружеских чувств. А Ленский в своей восторженности невнимателен к душевному состоянию Онегина и этой нечуткостью, вероятно, усугубляет глухое раздражение самолюбивого эгоиста:

Поэт в жару своих суждений

Читал, забывшись, между тем

Отрывки северных поэм,

И снисходительный Евгений,

Хоть их не много понимал,

Прилежно юноше внимал.

«Пускай покамест он живет…» – каким самоуверенным властолюбием дышат мысли разочарованного «байрониста», почитающего всех нулями, а единицею – себя! В дружбе Онегина и Ленского нет равенства. Чем короче оказывается их сближение, тем реальнее опасность взрыва. Под внешним доброжелательством тлеет взаимная неприязнь.

Объективируя, отделяя от себя характер Ленского, Пушкин реже прибегает к описанию внешних обстоятельств жизни героя, как это было с Онегиным. Он чаще изображает душевный мир Ленского, создавая реалистический образ его романтического миросозерцания. Стихи Ленского автор пронизывает изнутри добрым юмором или легкой иронией: «Паду ли я стрелой пронзенный»; «А я, быть может, я гробницы / Сойду в таинственную сень»; «Придешь ли, дева красоты, / Слезу пролить над ранней урной» и т. п. Возникает независимый от автора живой образ романтического поэта. Умелой рукою реалиста Пушкин типизирует романтический стиль с его вычурными перифразами, с его пристрастием к архаическим деталям: романтическая стрела вместо прозаической пули, «дева красоты», «ранняя урна», усложненная синтаксическая инверсия.

Объяснение: