Написать репортаж про джонатана свіфта.

Свіфт відомий за своїм творам «Подорож Гуллівера», був деканом (настоятелем) собору Святого Патріка в Дубліні. Джонатан Свіфт народився 30 листопада 1667 в Дубліні, Ірландія в небагатій протестантській родині. Його батько був суддівським чиновником, він помер, коли син ще не народився,  і сім’я жила в бідності. Тому вихованням хлопчика займався дядько Годвін, з матір’ю Джонатан майже не зустрічався. Після школи він вступив у Трініті-коледж Дублінського університету (1682), який закінчив у 1686 році. В результаті навчання Свіфт отримав ступінь бакалавра з гуманітарних наук. Але в Ірландії почалися заворушення, а король Ірландії, Англії і Шотландії незабаром був повалений. Громадянська революція в 1688 році і вона спонукала Свіфта перебратися до Англії і там почати все заново. В Англії він служив секретарем у сина знайомого матері заможного відставного дипломата Вільяма Темпла. У 1690 році він повернувся до Ірландії, хоча пізніше неодноразово відвідував Темпла. Свіфт починає писати вірші. У 1692 році Свіфт отримав звання магістра в Оксфорді, а в 1694 році прийняв духовний сан англіканської церкви. Він був призначений священиком в ірландський селище Кілрут. Однак незабаром Свіфт, втомившись від служби, повернувся на службу до Темпл. Саме працюючи у Темпла Свіфт познайомився з дочкою служниці по імені Естер Джонсон, їй було всього 8 років. Коли вони вперше зустрілися, вона була на 15 років молодше Свіфта, але незважаючи на різницю у віці, вони стали коханими до кінця своїх днів. Будучи дитиною, він був для неї наставником і вчителем, і дав їй прізвисько «Стелла». По досягненні Естер повноліття, вони підтримували досить близькі, але неоднозначні відносини, які тривали аж до смерті Джонсон. Був слух, що вони повінчалися в 1716 році. У 1699 році помирає Темпл. Свіфт закінчує редагування і публікацію його мемуарів — тут не обійшлося без суперечок з деякими членами сім’ї Темпла — а потім неохоче приймає посаду секретаря і капелана графа Берклі. Але після довгого шляху в маєтку графа Берклі, Свіфту повідомили, що всі позиції на його посаду вже зайняті. Збентежений, але винахідливий, він зробив наголос на свою кваліфікацію священнослужителя і знайшов роботу в маленькій громаді, що знаходиться за 20 миль від Дубліна. Наступні 10 років він займається садівництвом, проповідує та доглядає за будинком, наданим йому церквою. Також він знову починає писати. Його перший політичний памфлет називався «Міркування про суперечках і розбіжності між Афінами і Римом». У 1704 році Свіфт анонімно публікує твір «Казка бочки» і памфлет «Битва книг». «Бочку», яка стала досить популярна в громадських масах, жорстоко засуджували в церкві Англії. Нібито, він піддав критиці релігію, але насправді Свіфт всього-лише пародіював гордість. Тим не менш, його твори здобули йому репутацію в Лондоні, і коли в 1710 році торі прийшли до влади, вони попросили Свіфта стати редактором їх консервативного тижневика (англ. «The Examiner»). Через деякий час він повністю поринув у політичне середовище і почав писати одні з найбільш різких і відомих політичних памфлетом, включаючи такі як «Поведінка союзників» і «Атака на вігів». Присвячений в ближнє коло уряду торі, Свіфт викладає свої особисті думки і почуття в безлічі листів до своєї коханої Стеллі. Пізніше ці листи склали його книгу «Щоденник для Стелли». Коли він побачив, що торі скоро будуть повалені з влади, Свіфт повернувся до Ірландії. У 1713 році він був призначений деканом собору Святого Патріка. Під час служіння в соборі Святого Патрика, Свіфт починає працювати над своїм, згодом, найзнаменитішим твором. У 1726 році виходять перші два томи «Мандрів Гуллівера»; інші два були опубліковані в наступному році. Книга стала популярна і часто перевидавалася. У 1728 році померла Стелла (Естер Джонсон). Фізичний і душевний стан Свіфта погіршуються. Популярність його продовжує зростати: в 1729 році Свіфту присвоюється звання почесного громадянина Дубліна, виходять його зібрання творів: перше в 1727 році, друге — в 1735 році. У 1742 році після інсульту Свіфт втратив мову і (частково) розумові здібності, після чого був визнаний недієздатним. А 19 жовтня 1745 Джонатан Свіфт вмирає. Він був похований поруч з Естер Джонсон в центральній нефі собору Святого Патріка в Дубліні. Автор: Гнатюк У рубриці: Мистецтво

Главные герои романа на мой взгляд оказались жертвами жестоких обстоятельств,которые препятствовали двум искренне любящим сердцам быть вместе.Одним из таких обстоятельств являлась давняя вражда между двумя овдовевшими отцами Маши и Владимира,Кирилла Петровича Троекурова и Андрея Гавриловича Дубровского.Судьбы их были немного похожи: оба женились по любви, оба скоро овдавели, и у обоих оставалось по ребенку »-так пишет автор о дружбе двух помещиков. Но один случай все расстроил и переменил, Дубровский и Троекуров поссорились, и Кирилла Петрович из мести, через суд отобрал у Андрея Гавриловича поместье. После того как Дубровский узнал о решении суда его здоровье резко ухудшилось.Но волею судьбы,их детям суждено было встретиться и искренне полюбить друг друга.Владимир по природе своей был очень честолюбивым и расчётливым человеком и поняв что именеие отца ему не достанется,поджёг его и влился в разбойничью шайку,с этой поры,главной его целью,стала месть Троекурову.С этой целью он проник в его дом,представившись французом Дефоржем,устроившись гувернёром его сына Саши,таким образом став жить бок о бок и с Машей,которая незаметно для себя,страстно его полюбила.Вскоре выяснилось кем являлся Дефорж на самом деле.Они условились,если вдруг Маше понадобится его то она должна будет положить кольцо,данное ей Дубровским,в дупло старого дуба.Условия были соблюдены,но в церковь Дубровский не явился,а настиг карету молодых по дороге,он предлагал Маше свободу, но она отказалась, сказав, что не может нарушить клятву, данную перед Богом.

Мальчик видит и понимает, что внутренне бабушка красива, она мягкая, ласковая, добрая, старающаяся понять и в любой ситуации. 
    При своей полноте бабушка ходила очень легко, плавно и ловко. Движения ее походили на кошачьи. 
    У бабушки была очень приятная белоснежная улыбка, глаза при этом вспыхивали теплым светом, и лицо становилось молодым и светлым. 
    Волосы у нее были черные, очень густые, длинные и непослушные. Поэтому, когда бабушка расчесывалась редкозубым гребнем, то обычно сердилась. 
    Говорила бабушка весело, складно, нараспев. Часто упоминала Бога. Все, что она говорила, было теплым и ласковым, поэтому мальчик с первого дня подружился с бабушкой, она стала для него самым верным и близким другом, самым понимающим человеком. Позже он понял, что бабушка была тем человеком, который отдает свою любовь бескорыстно, она любит мир таким, какой он есть. 
    М. Горький трепетно вспоминает о бабушке, и, возможно, именно бескорыстное отношение к людям писателю в дальнейшем перенес Повесть М. Горького "Детство" автобиографична. Все, кто окружал Алешу Пешкова вырасти писателю, пусть с болью воспоминаний, обид, но это была школа. 
    Трепетную, еще неосознанную любовь вызвала в мальчике его бабушка Акулина Ивановна. Человек богатой души, колоритной внешности, обладающий той мудростью, которая свойственна русскому народу. 
    Алексей увидел впервые бабушку, когда ей "за шестой десяток лета-весны перекинулись-пошли". Так, как воспринимала окружающий мир бабушка, никто не мог. От проплывающего мимо берега, от утопленных в небе куполов церквей она могла расплакаться или рассмеяться. А кто еще мог рассказать мальчику такие сказки, что прожженные бородатые матросы просили: "Ну-ка, бабушка, расскажи еще чего!.." Для Алеши Пешкова бабушка стала тем светом, который должен быть у каждого в жизни. Она стала самым верным его другом, "самым понятным и близким человеком". "Вся она темная, но светилась изнутри... неугасимым, веселым и теплым светом". 
    Бескорыстной любви учился Алеша именно у бабушки, так как дедова семья, куда он невольно попал, жила по суровым правилам, установленным дедом-узурпатором. Вроде бы и в нем изредка проглядывает человек добрый, но защелкивается скорлупа... и не перечь, не то расправа будет розгами. Бабушка хорошо знала характер деда, не боялась его, в отличие от других членов семьи. За любого она могла стать горой, если дед не прав. 
    Ее теплом наполнялся дом, ее любовью и светом, живой энергией. Всю душу вкладывала она в заботу о своих детях и внуках. Никому не нужный Цыганок, подброшенный под калитку дома, был принят бабушкой, как родной, она выкормила и выходила мальчика. Работая от зари до поздней ночи по дому, бабушка видела каждого и все, что происходило вокруг, уделяла внимание всем, кто в ней нуждался. 
    А ее героизм во время пожараОна была равна стихии. Оба, и пламя и бабушка, сражались за мастерскую. Кто кого. Она то, что было ей дорого, было ее домом, хозяйством; огонь сжигал то, что считал своей добычей. Пожар был потушен, бабушка получила ожоги, но еще и находила слова утешения для других. 
    М. Горький школу щедрости и суровости, любви и злобы, но сам всю жизнь пытался поступки свои анализировать, любовь отдавать, а себя воспитывать. И судьбе, что была у него такая замечательная бабушка.