Доклад по теме "искусство древнего египта" , нужно

От архитектуры Древнего Египтасохранилось мало дворцовых построек (обычно они воздвигались из непрочных материалов). Зато сохранились пирамиды, мастабы (усыпальницы  трапециевидной  формы,  сооружавшиеся для  египетских вельмож, а не фараонов) и скальные гробницы.

Наиболее крупные храмы стали воздвигаться в период Нового царства. Особенно замечательны фиванские храмы – Луксорский и Карнакский – с огромными залами и открытыми колонными дворами. Стены храмов были покрыты раскрашенными рельефами и иероглифическими надписями.

В древнеегипетском скульптурном искусстве заметно стремление к монументальности. Нередки грандиозные статуи, достигающие 20 метров в высоту, высеченные из скал. Таким колоссом является в первую очередь Большой Сфинкс(статуя льва с человеческой головой, символизирующая могущество и мудрость фараона), и столь же гигантские статуи Рамзеса II.

В скульптуре и живописи Древнего Египта очень часто чувствуется условность. Особенно проявляется она в изображении человеческой фигуры на плоскости (на рельефах и в живописи). Лицо изображалось в строгом профиле, но при этом глаз был повернут en face. При изображении в профиль груди полностью давались очертания обоих плеч, хотя при подобном повороте фигуры одно из них должно было быть скрыто. Египетский художник, следуя вековым традициям, стремился изображать то, что существует на самом деле, а не то, что он видел, рассматривая модель с той или иной стороны, когда многое ускользает из поля зрения. При желании египетские художники могли идеально точно передать вид натуры и в профиль и en face, но решались на это очень редко, ибо были связаны традицией.

 Особенно сильна была зависимость скульптора или живописца от установленных норм при изображении высокопоставленных лиц. Фараонов и вельмож приходилось изображать в величественной и неподвижной позе, с застывшей стандартной улыбкой на лице. Художники избегали отмечать у них какие-либо физические недостатки, иногда придавали им чрезмерно большой рост. Естественнее изображались в древнеегипетском искусстве простые люди (пастухи, земледельцы) и чужеземцы. Полная свобода предоставлялась художнику при изображении фауны. Изумительно точно и ярко показаны дикая кошка, гуси, утки и т. д.Значительная ломка художественных традиций произошла в тель-эль-амарнском искусстве, т. е. во времена фараона-реформатора Аменхотепа IV (Эхнатона). И сам он, и его жена, и дочери, не говоря о других персонажах, изображаются натуралистически, причем недостатки даже подчеркиваются.

Багато славних сторінок має історія України. Ця земля колись була уособленням волі. Кріпаки XIX сторіччя ще пам'ятали про те, що предки їх були козаками, які не визнавали над собою жодної влади, нав'язуваної силою. Вони самі обирали собі гетьманів та отаманів серед тих, хто на їх думку був цього достойний. А слава про козацькі походи йшла далеко за межі українських земель.

Шевченко, якому боляче було дивитися на своїх земляків, що гнулися у панському ярмі, намагається збудити свідомість українців і звертає свій погляд до тих часів, коли

...в Україні запорожці вміли панувати.

Панували, добували

І славу, і волю.

На жаль, єдиною згадкою про ці події зараз є тільки високі могили, у яких спочивають козацькі тіла. Можливо, одна з них і належить запорозькому отаману Іванові Підкові. Шевченко не дотримується у своєму творі історичної правди, бо відомостей про участь Підкови у морських козацьких походах немає. А сам він, хоч і був на Запорожжі, але потім став молдавським господарем і керівником визвольної боротьби проти турецько-татарських загарбників і молдавських феодалів у XVII сторіччі. Але для поета важливо відтворити у творі образ запорозького отамана, а його ім'я та реальне існування не так і важливі.

Козаки, що вибиралися у далекі походи по Чорному морю, безстрашно боролися як із турками, так і з морською стихією, бо "синє море звірюкою то стогне, то виє". Мужності і завзяття їм додавало і те, що поруч з ними був їхній отаман, якого вони обирали самі, а це означає, що вони повністю довіряли цій людині, могли довірити їй своє життя. Їм і не важливо, куди їхати, бо Підкова (їх отаман) "веде, куди знає". Вони, не задумуючись, навіть змінюють свій маршрут, бо отаман вирішив їхати не до Синопу, а у Цар-град. Цікаво, як Підкова віддає свої розпорядження: досить йому тільки підняти свою шапку, як усі човни зупинилися, щоб вислухати свого "батька отамана", як вони його називають.

Гектор і Ахілл — справжні воїни. На їх рахунку чимало подвигів і перемог під час Троянської війни. Але подолати одне одного їм не просто: обидва сильні, фізично загартовані, витривалі. І навіть у вирішальному поєдинку, якби не до Афіни, хто знає, чи був би переможений Гектор. Гомер підбирає порівняння до поведінки воїнів, підкреслюючи, що вони — гідні супротивники: порівнює Ахілла з соколом, що полює на горлицю дику, з псом, який жене молодого оленя, але й Гектор, на його думку, дуже схожий на високолетного орла, який хоче вхопити ягня або зайця. Дужі, сміливі, мужні — хіба можуть бути воїни кращими, ніж вони? Мабуть, ні, тому що ці герої ще й віддані своїй батьківщині. Мужньо боронить рідну змучену Трою Гектор, схаменувшись, повертається до рядів ахейського війська Ахілл. Якими ж іще якостями наділені герої поеми «Іліада»? Гектор — герой, але ніщо людське йому не чуже, і він довго не наважується стати до ґерцю з Ахіллом. Зрозумівши підступність богів і супротивника, він мужньо бореться, до останньої хвилини свого життя прагне бути мужем, гідним поваги й захоплення. Прагне домовитися з улюбленцем Афіни про видачу тіла переможеного рідним, але засліплений гнівом Ахілл запевняє, що ніяких домовленостей між ними не буде. Ахілл — улюбленець богів і ахейців, красень і взірець воїна. Але він — теж жива людина і робить вчинки, про які потім шкодує: йде з війська — гинуть ахейці, його друг Патрокл, знущається над тілом Гектора — потім плаче разом з Пріамом над спільною трагедією учасників війни.