1.основная тема и проблема романа пушкина « капитанская дочка»? 2.черты , которые проявляются в характере маши в её отношениях к родителям, гринёву, швабрину? 3.отношение к маше других персонажей произведения? 4.как дополняет образ маши её встреча в петербурге с екатериной ii? маша миронова- любимая героиня а.с. пушкина. почему?

1.

1) Основной проблемой произведения является проблема чести и долга, по отношению к которой раскрываются образы героев

.2) Такие проблемы как честь и достоинство.

3) На мой взгляд основная мысль романа это честь и достоинство, "Береги кафтан снову - а честь смолоду"

2. в файле.

3. в файле

4.Маша считает себя виновницей несчастий жениха, думает, как бы Гринева. Она решается на отчаянный поступок. План её требовал смелости, девушка, которая никогда никуда не выезжала из захолустной деревни, отправилась в столицу к императрице. При встрече с ней она говорит откровенно, просто. Маша с жаром отстаивала честь Гринева. Счастливая развязка восстанавливает справедливость.

ответ на 2 вопрос.

 Свою героиню А. С. Пушкин подвергает испытанию любовью, и проходит она это испытание с честью. Чтобы достичь благополучия, Маше пришлось перенести немало тяжелых ударов: любимый ранен на дуэли, затем родители жениха не дают своего благословения на законный брак, погибают ее собственные родители. В размеренную жизнь Маши врывается пугачевский бунт. По иронии судьбы это событие, вместо того чтобы разлучить двух влюбленных, соединило их. А. С. Пушкин заставляет страдать свою героиню потому, что относится к ней трепетно и нежно. Он знает, что она вытерпит эти страдания, раскрыв в них самые прекрасные стороны своей души. А. С. Пушкин, создавая образ Миши Мироновой, вложил в него свою душу, свою любовь, свое желание видеть в женщине воплощение тех высоких душевных качеств, которые так ценятся во все времена. И Маша Миронова по праву украшает галерею образов русских женщин, созданных нашими классиками.

ассказ "Конь с розовой гривой" автобиографичен. 
Витька - мальчик, потерявший рано маму, живущий у деда и бабушки Отец в это время живет своей - веселой, но многотрудной - жизнью... .
Мальчик ухоженный, любимый бабушкой и дедом Трудные времена, но все же это детство... .
Хочется ягод, но надо собрать побольше для продажи. 
Соседские - левонтьевские - ребята берут его на откровенный испуг, понт по-нынешнему. Уговаривают не собирать ягоду для бабушки, а просто съесть ее... .
Соблазн, который стал серьезным испытанием... .
Витя его не выдерживает.. . Бабушка возвращается, узнает о таком поступке внука. 
Что остается ребенку? Правильно, только прятаться и притворяться спящим максимально долго. Страшно ведь... .
Но бабушка привозит ему в подарок пряник - вымечтанного коня с розовой гривой... .
Какие слова нужны для воспитания в человеке человечности можно и без слов если вот так просто простить человека... .
Любовь к ближнему прекрасна тем, что можно любить просто за сам факт бытия человек, без условий! 
Существует любовь без ПОТОМУ ЧТО... .
Бабушка Астафьева - это образец безусловной любви.. . любовь без условий и требований. 
Да, она порой строга, порой просто в гневе распевает своего Витеньку, но это не подразумевает, что она хоть единожды задумалась над тем, любит ли она его. 
Любовь для нее данность. 
Да она решила купить этот пряник, еще когда только собиралась плыть в город. Уже тогда она предвкушала радость своего внука. СОрадость. 
Прощение предшествовало наказанию.. . 
Разъяснение того стыда, который она испытала, продавая "липовую" ягоду барыне, тем и острее, что дается через любовь и прощение. 

Наша всеобщая беда, что мы слишком порой анализируем свои чувства, сплошные рефлексии и угрызения. 
___ 
...Желаю интересного чтения! Уверена, что будет желание еще раз вернуться к рассказам из книги "Последний поклон", потому что это настоящий гимн любви к родине малой, к бабушке, к односельчанам.. . и к себе маленькому... .
Витя хорош своей откровенностью, горячностью. Он настоящий, не придуманный. 

Молода неаполітанська вдова Діана перебуває в сум’ятті: її серцем заволодів секретар Теодоро. Намагаючись розібратися в почуття, графиня де Бельфлор зызнається собі, що якби цей розумний, красивий чоловік був від народження знатним, то вона дозволила б йому наблизитися до себе. Ситуація ускладнюється тим, що Теодоро симпатизує служниці Марселі: справа явно йде до весілля. Спроби впоратися з любов’ю Діані не вдаються: від імені неіснуючої римської подруги вона пише листа-зізнання Теодоро оцінити послання і переписати його «своєю рукою». Молода людина здогадується про справжні причини, що стоять за листом, але в той же час усвідомлює, що між ним і графинею – прірва. Дістається і Марселі: знемагаючи від ревнощів, Діана наказує замкнути служницю на кілька днів у своїй опочивальні.

Для Теодоро наступають важкі дні: графиня то дає йому надію, то жорстко відштовхує. Його відносини з Марсель руйнуються, і дівчина в помсту намагається наблизити до себе слугу Фабьо. У якийсь момент Теодоро не витримує і вихлюпує на господиню все накопичені емоції, дорікаючи її в тому, що графиня поводиться, як собака на сіні. Розмова на підвищених тонах закінчується ляпасами, якими Діана «нагороджує» свого секретаря гає за цією сценою граф Федеріко – один з шанувальників графині – він розуміє, що за спалахом Діаніниної люті стоїть пристрасть.

Граф Федеріко і маркіз Рікардо, давно і марно намагаються розтопити крижане серце молодої вдови, вирішують, що фаворита Діани потрібно прибрати з дороги. Вибравши на роль «головоріза» слугу Трістана, вони пропонують йому триста ескудо за вбивство Теодоро. Трістан з готовністю бере завдаток і негайно повідомляє товаришеві про підступний задум поклонників графині. Теодоро вирішує покинути палац Діани; прийшовши до пані, він дозволу виїхати в Іспанію. Графиня, сподіваючись, що розставання до й позбутися від серцевих мук, визнає його намір розсудливим. Але прощання затягується: Діана то Теодоро піти, то знову повертає.

Тим часом Трістан приступає до реалізації плану, який, за його задумом, повинен з’єднати графиню і секретаря. Він прямує до палацу старого графа Лудовіко. Двадцять років тому граф відправив на Мальту єдиного сина на ім’я Теодоро; хлопчик потрапив в полон до маврів, і з тих пір старий нічого про нього не чув. Представившись Лудовико грецьким купцем, Трістан повідомляє, що його син, який пережив багато пригод, знаходиться в будинку графині де Бельфлор. Лудовико негайно відправляється до палацу Діани. Побачивши Теодоро, він впізнає в ньому себе в юнацькі роки і оголошує спадкоємцем усіх своїх володінь. Секретар збентежений і розгублений; залишившись наодинці з Діаною, він зізнається, що історію з знайденим сином придумав Трістан. Однак для графині це вже не має значення: вона радіє тому, що між ними більше немає станових бар’єрів, і повідомляє всім оточуючим, що відтепер Теодоро – граф і її чоловік.