Отношение пушкина и онегина к мнению света? ​

У них были хорошие отношения.

Рік написання: 1847 Літературний рід: Лірика. Жанр “Мені однаково”: Ліричний вірш (медитація). Вид лірики: Громадянська (медитативна). Поезія Т. Шевченка “Мені однаково, чи буду…” є зразком медитації. Медитація – це жанр поезії, у якому автор висловлює свої роздуми над проблемами життя і смерті, сенсу людського буття тощо. Цей твір — один із найвеличніших творів світової лірики про відданість митця вітчиз­ні, прилюдна сповідь поета перед народом. Його основний мотив — поєднання громадянського й особис­того в житті людини. Провідний мотив: Патріотичні почуття відповідальності за батьків­щину. Віршовий розмір “Мені однаково” — ямб. Тема “Мені однаково”: відтворення почуття громадянської мужності, духовної стійкості і незламності, відданості Батьківщині й народові, роздум поета над важкою долею власного рідного краю. Ідея “Мені однаково”: віра письменника у неминучість повалення царського гніту, відродження України. Основна думка: Т. Шевченко не байдужий до страждань українців, до їх майбутнього; осмислення своєї недолі як частки страждань уярмленого народу. Художні засоби «Мені однаково, чи буду…» Художні засоби використані в поезії Т. Шевченка “Мені однаково, чи буду”: Епітети – люди злії, лукавії, славній Україні, окраденую (Україну), метафора – злії люди Україну присплять, оксиморон – Малого сліду не покину // На нашій славній Україні, На нашій — не своїй землі Композиція «Мені однаково, чи буду…» Вірш можна поділити на дві частини: 18 рядків — перша частина, 5 рядків — друга. Побудований твір на протиставленні, функцією зв’язку й протиставлення між частинами наділений сполучник та. «Мені однаково» ідейно-художній аналіз Сумна доля чекає ліричного героя. Він скоріш за все засуджений на висилання до Сибіру. Але особисті страждання страждання не лякають його. Митцеві не страшно й бути забутим людьми. Трагічне його невільницьке і сирітське минуле привчили його до страждань і забуття. Сумна доля чекає в’язня: все, що задумав написати, згине разом із ним. Герой уважає, що зроблено дуже мало для славної України; щоб залишитися у пам’яті народній, слід зробити більше. Не будуть нащадки згадувати у молитвах, але й це не головне. А головне, що трагічна доля чекає Україну. Її грабують безжальні пани, вони душать її волю, її намагання стати щасливою. Як справжній патріот саме через це найбільш карається поет. У творі ми бачимо, як невідступно мучила Шевченка думка про загрозу відродженню України, якщо російські самодержці присплять національну свідомість українців і викоринять з їхньої свідомості бодай натяки на можливість існування самостійної української держави: Як Україну злії люди Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять. Ось що для Шевченка є головним, а не любов і слава серед співвітчизників! Він без болю зізнається: Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині — Однаковісінько мені. Але дуже важко повірити у його байдужість щодо причетності до рідної України: «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні». Для поета рідна земля була святою, він так щиро її любив! Але його життєвий шлях несе на собі відбиток довгого перебування у кріпацькій неволі: «На нашій — не своїй землі». Та перед цими рядками є й інші: «На нашій славній Україні». З одного боку, Україна славна і наша, а з іншого — все таки, «не своя», бо невільна, сама собі не належить. Саме в цьому парадоксі й міститься геніальна тема твору: вражаюче глибоке відображення трагізму людини, яка так багато зробила для своєї Батьківщини, але наразі відчула, що через певні обставини від її праці може не залишитися й «малого сліду». Умисне лукавить поет і тоді, коли пише, що «малого сліду не полише на Україні і що його «не пом’яне батько з сином». Ці запевнення поета про власну байдужість до того, чи буде він жити в Україні, чи ні, чи згадуватимуть його на рідній землі, чи не згадуватимуть,— все це для того, щоб наголосити: Шевченкові, звісно, не однаково. Вісімнадцять рядків вірша напружено готують нас до важливості останніх п’яти рядків: Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую збудять… Ох, не однаково мені. У цих рядках Кобзар надзвичайно точно передбачив головну проблему української нації, що, мов меч, висить над нею вже кілька століть і стала чи не найзлободеннішою проблемою сьогоднішнього дня: окраденість у час її оновлення та відродження. Тому з повним правом можна вважати поезію «Мені однаково, чи буду…» зверненням-попередженням сучасному поколінню українців.

Джерело: https://dovidka.biz.ua/meni-odnakovo-chi-budu-analiz/

Эпитафия — произведение, созданное в форме надгробной надписи, которая выражает скорбные чувства об умершем человеке, краткую характеристику его достоинств. Однако эпитафия еще в эпоху своего зарождения в Древней Греции была близка к эпиграмме. По существу, перед нами автоэпиграмма добродушного, юмористического свойства.

Стихотворение написано в 1815 году, в лицейский период. В нем выражены скорее не грустные, а шутливые, эпикурейские (по имени философа Эпикура, провозглашавшего наслаждения высшей жизненной ценностью) настроения (с любовью, леностью провел веселый век), с долей критического отношения к себе. Немного грусти, конечно, есть от осознания скоротечности жизни. И она заложена в самом названии стихотворения.