Составьте рассказ о саньке и витьке из рассказа астафьева "конь с розовой гривой" ​

Всем людям знакомо имя а.с. пушкина. всем известно, что а.с. пушкин - великий поэт, любимый во всём мире. но мне кажется, что он самый великий среди всех поэтов. ни один поэт не обладал таким удивительным даром так легко и просто и, вместе с тем, так глубоко и ёмко высказывать свои мысли, чувства поэтическим слогом. я люблю пушкина. мне кажется, что его стихи я знала всегда. “сказка о мёртвой царевне и о семи богатырях”, “сказка о царе салтане, о сыне его славном и могучем богатыре князе гвидоне салтановиче и о прекрасной царевне лебеди”, “сказка о золотом петушке” - эти сказки были, самыми интересными, самыми увлекательными для меня. я могла каждый день листать страницы любимых сказок, вчитываясь в пушкинские строки, представляя в воображении их героев, события, сцены, декламируя наизусть отдельные фрагменты. а стихи о природе: “зимнее утро”, “зимняя дорога”, отрывок из романа “евгений онегин” “в тот год, осенняя, ”, “осень”, “к няне”, “зимний вечер”, которые мы изучали в школе,- оставили глубокий след в моей душе. так же меня поразила прозапушкина - его повести “барышня - крестьянка”, “капитанская дочка”. в них персонажи предстают, словно живые люди, с богатым и наполненным чувствами, переживаниями внутренним миром. мы будто попадаем в то время, в ту эпоху, сомневаемся, любим, страдаем вместе с героями. изображение картин жизни настолько реально, что действия в повестях разворачиваются как наяву. но совсем по-новому я открыла для себя а.с. пушкина на одном из уроков музыки. это был необычный урок. на нём мы рассматривали взаимосвязь разных видов искусства на примере произведений, посвящённых одной и той же теме. мы познакомились с изображением “фонтана слёз” на картине г.чернецова “а.с. пушкин у “фонтана слёз” в бахчисарайском дворце”, стихотворением а. с. пушкина “фонтану бахчисарайского дворца”, романсом, а.власова, написанным на эти стихи, отрывком из поэмы а.с. пушкина “бахчисарайский фонтан”, картиной к. брюллова “бахчисарайский фонтан”. на этом уроке мы пришли к выводу, что если бы не было создано такое неуловимое, изменчивое струящейся воде архитектурное сооружение- “фонтан в бахчисарайском” дворце, то не появилась бы и прекрасная легенда о его возникновении, и стихи александра сергеевича пушкина, и романе а.власова, и картины художников г.чернецова и к.брюллова. под нежную, плавную, как бы льющуюся музыку “мимолётности” c.с.прокофьева мы вошли в класс. музыка продолжала звучать, и на её фоне мы услышали строки пушкинского стихотворения “осень”: выбери самое главное!

Для становлення людської особистості велику роль відіграє знання свого минулого та ставлення до нього. пишатися своїм минулим, перейматися його проблемами, продовжувати справу своїх пращурів чи, навпаки, соромитися, мовчати про нього як про невиліковну спадкову хворобу - ось питання, на які має відповідати історичний твір. бо через кілька століть новонароджений положишило може й не дізнатися про долю свого пращура чи, дізнавшись, засоромитися або не зрозуміти тих болей і радощів, якими жило минуле, а народ без минулого, ніби дерево без коріння, - легка здобич для невсипущого зла.  історичний  твір завжди був одним з найголовніших чинників пробудження національної свідомості народів.історію треба знати, вивчати, аби творити сучасне й майбутнє, не повторюючи помилок попередників. у цьому й полягає мудрість історії. а історія українського народу була від самого початку надто кривавою.  а чи не тому, що дух наш виснажився за довгі тисячоліття змагання за право існувати, жити; чи не тому наші сучасники втратили нині дух вольниці і непокори - дух життя, а не існування? колись цей дух українцям піднімали кобзарі, а зараз цю функцію перейняли історичні твори,  про колишніх героїв, непереможних уже в тому, що здатні на бунт, заряджаючи своєю енергією маси. і доки існує хоча б один такий бунтівник - народ буде жити, нація буде існувати.    потреба заглянути в глибину століть диктується необхідністю збагнути сенс забутих уроків історії, знайти в них живі і на дихаючі цінності, створені нашими предками. їх надбання — не просто нагромадження давно минулого, а передусім та життєтворна святиня, до якої знову і знову припадаємо, вирушаючи в незвідану путь соціальних перетворень. історичний досвід минулого — це досягнення і прорахунки наших предків, його належить покласти в підмурок розвитку народу. забувати або нехтувати ним означає зводити будівлю нашого майбутнього на піску. іншими словами, визнавати себе випадковими подорожніми на стежках світової історії, які не знають, навіщо прийшли у світ, для чого живуть і чого повинні досягти.історія органічно пов'язана з пам'яттю, яка долає невпинний час, долає забуття. в цьому непересічна культурна значимість пам'яті. безпам'ятство — це невдячність перед минулим і без відповідальність перед майбутнім. щоб не помилятися в май бутньому, ми повинні пам'ятати про свої помилки в минулому.необхідно любити своє минуле і пишатися ним, а не постійно переоцінювати його на догоду мінливим суб'єктивним інтересам чи амбіціям. цінуючи минуле, ми повинні розуміти, що не обов'язково безпосередньо відтворювати його форми, аби відчувати гордість за діяння своїх предків. безвідповідальність породжується відсутністю усвідомлення того, що ніщо не минає безслідно, все зберігається в людській пам'яті. пам'ять, помножена на моральну оцінку, породжує совість як внутрішню самокритику. якщо немає пам'яті, то немає оцінки, а отже, нема й совісті. історична пам'ять народу формує моральний клімат, в якому він живе, в якому кожен з нас повниться добром чи злом.культура як світ нашого існування пронизана пам'яттю, що органічно вплетена в тканину сучасності. будьяка соціокультурна трансформація (а саме таку ми переживаємо зараз) пов'язана зі зверненням до минулого. кожне таке звертання збагачувало сучасність, посвоєму розуміло її, формуючи необхідне підґрунтя для руху вперед. звернення кожного народу до свого національного минулого, якщо воно не було зумовлене прагненням відмежуватися від інших народів та їх культурного досвіду, було плідним, оскільки збагачувало, розмаїтило, розширювало культурні обрії народу. адже кожне повернення до старого в нових умовах було завжди новим і породжувало нове на глибоких підвалинах. звернення до старого — це завжди нове його бачення, нове розуміння, це спроба обрати нові вектори соціокультурного поступу. звичайно, звернення до старого може сприйматися як затримка в поступі. проте це затримка перед рішучим кроком уперед. справжня затримка буває лише тоді, коли прив'язуємося до недав нього минулого, що вже вичерпало свої потенції. і все ж не варто нехтувати старим. справа в тому, що справжнє нове породжується в смисловому полі старого як його внутрішнє самозаперечення. нове є таким лише відносно старого, а не саме собою. нове як щось самодостатнє — нонсенс, такого нового нема і бути не може.