Юрий коваль "от красных ворот" 1.составить план рассказа

ответ:

тема мести в «евгении онегине» звучит совсем не так, как в произведениях того же периода: «капитанской дочке», «дубровском», «выстреле».

здесь нет ненависти, которая всегда сопровождает месть, нет жесточайших оскорблений, хладнокровных расчетов, подлых намерений.

пушкин показывает нам, как ерундовый повод, дурное настроение, глупость приводят к ужасным, катастрофическим последствиям.

кто кому мстит в романе? явственно и по делу никто. нагромождение глупейших случайностей приводит к дуэли.

принято считать, что онегин взбеленился из-за того, что ленский обманул его, затащив на именины татьяны, где оказался не узкий семейный круг, как тот утверждал, а целое сборище местного бомонда. этот якобы обман онегина в бешенство.

«но куча будет там народу

и всякого такого сброду…»

–и, никого, уверен я!

кто будет там? своя семья.

поедем, сделай одолженье!

ну, что ж? – «согласен».

но пушкин нигде не говорит о лукавстве ленского, скорее всего, тот и сам не подозревал, что на празднике будет столько народу, и уж точно не хотел поставить онегина в глупое положение.

тем более что молодой поэт был в эйфории от предстоящей через две недели женитьбы с любимой девушкой, он счастлив и хочет разделить свое счастье с лучшим другом.

онегин, оказавшись не на тихом семейном обеде (хотя зачем он вообще согласился ехать к татьяне после того, как отверг а на настоящем , рассердился.

увидев смятение татьяны, ее предобморочное состояние, «…надулся он и, негодуя, поклялся ленского взбесить и уж порядком отомстить».

пушкин возлагает всю ответственность за последующие события на онегина – он был не прав с самого начала этого глупого конфликта.

евгений сам согласился приехать в дом к отвергнутой девушке, он должен был прекрасно осознавать, что его визит вызовет в ней бурю эмоций, но почему-то разозлился не на себя, а на ленского, затащившего его на праздник.

дальше события развиваются стремительно, и здесь месть онегина выглядит, как злая, неумная шутка.

ветреная ольга не думает о том, как больно ранит своего жениха, отплясывая все танцы подряд с его другом, ей, как любой девушке, льстит внимание столичного щеголя.

ленский же, как всякий влюбленный юноша, считает ее кокетство крахом большой любви, а поведение онегина – вероломным предательством.

глубоко оскорбленный ленский вызывает обидчика на дуэль, он не видит иного выхода, т.к. считает, что задета не только его честь, но и честь его невесты.

хотя ольга на следующий день уже и думать забыла про танцы с онегиным, встречает жениха с , что он рано уехал.

в итоге, онегин, которому «старый дуэлист», сплетник зарецкий, выбранный ленским в секунданты, приносит вызов на дуэль, не хочет никакого поединка, понимая, что был неправ. сам ленский, видя, что ольга по-прежнему его любит, тоже втайне надеется на то, что евгений отшутится и не примет вызов.

и если бы зарецкий хоть как-то попытался примирить друзей, катастрофы не произошло бы.

 

но тут пушкин вплетает в канву повествования еще одну мелкую месть.

зарецкий – представитель сельского общества, которое онегин считает «сбродом».

герой не захотел с ними сдружиться, не захотел принять их образ жизни и порядки. и этот дворянский «сброд» мстит за такое к себе отношение, подталкивая двух неразлучных приятелей к конфликту, к тому, чтобы дуэль состоялась.

первая обязанность секунданта – попробовать примирить дуэлянтов. зарецкий в нарушение всех гласных и негласных правил не сделал ни одной попытки примирить героев.

пушкин описывает дуэль без иронии, без своих фирменных насмешек и отступлений. это трагическая сцена, автор вместе с читателями недоумевает – зачем этот глупый спектакль? откуда взялась вдруг вражда?

…не засмеяться ль им, пока

не обагрилась их рука,

не разойтиться ль

но дико светская вражда

боится ложного стыда.

онегин, ставящий себя выше всякой молвы и предрассудков, повелся на поводу общественного мнения, испугавшись, что его сочтут трусом.

отрезвление приходит быстро. убив ленского, онегин ужасается тому, что натворил, но уже ничего не исправить. герою приходится долго скитаться, чтобы притупить чувство раскаяния.

объяснение:

відповідь:

назва книги «алкоголі. вірші 1898–1913» розшифровується у вірші, що відкриває збірку, —«зона» :

« і ти п'єш алкоголь цей палкий як життя

життя що ти п'єш як п'янюче пиття («зона»)[1].

»

загальна характеристика

автор у захопленні від життя, від його руху й розмаїття. він палко любить це життя в його різноманітних проявах, приймає його в усій суперечливості та складності. тому тема життя і його сприйняття поетом є центральною темою цієї збірки. митець показує життя всебічно. він уважно придивляється до вируючих паризьких вулиць, центральних площ і передмість. у поле його зору потрапляють і робітники, і художники, і жінки, й емігранти — всі, хто мешкає у рідному йому парижі. однак у центрі уваги автора не тільки париж, а й увесь світ, який він прагне осягнути силою поетичного чуття. сам автор виступає то в ролі мандрівника, то перехожого, то закоханого поета, а то навіть трибуна епохи, голосу свого покоління.

життя в зображенні гійома аполлінера постає не тільки у різних просторах, а й у різних часових вимірах. до збірки увійшли вірші на теми сучасності й історії, поета цікавить не тільки теперішнє, а й минуле, крізь призму якого він зазирає у майбутнє, прагнучи осмислити поступальний рух людства.

поезії, вміщені у збірці алкоголі. вірші 1898–1913, різні за тематикою і тональністю. так, у вірші «зона» поет малює узагальнений образ сучасності, він прагне знайти своє місце в ній, осмислити те, що бачить довкола і що відчуває у собі. у вірші «кортеж» відтворюється рух людських поколінь, рух самого часу, що стає предметом роздумів митця. «я і час» — така основна тема цього твору.

ішов кортеж а де ж моє у ньому тіло

о скільки їх пройшло і всі оті не-я

по дрібці скинулись мені на повне я

мене як вежу ту потроху будували

і завдяки всім тим тілам речам вікам

нарешті я постав з'явивсь нарешті сам[2].

(«кортеж»)

у цій поезії, як і в інших віршах збірки, утверджуються творчі можливості особистості. автор цікавить себе не тільки як людина, але і як поет, творча особистість. він вважає, що основне призначення людини — творити. творити самого себе й увесь світ, «являючи стрункий живий яскравий лад творіння й твориво процес і результат». знайти своє місце у світі, на його думку, можна лише у процесі його творення. аполлінер помічає не тільки світлі, а й трагічні сторони життя. у збірці поєднуються протилежні начала: радість буття і сум смерті, кохання й розлука, мрія і розчарування.

« «мінливе це життя мов зрадливий нурт евріпу»[3]. («мандрівник»). »

з болем констатує він у вірші «молочна путь сяйлива сестро…»

« «рід людський іде в підскок танцює задки до безодні» [4]. »

і все ж таки автор любить це життя, попри «жалі-плачі моїх років» «орфея клич» , бо він — орфей, а його поезія — «орфея клич»   — покликана перетворювати життя силою мистецтва. у збірці органічно поєдналися об'єктивний і суб'єктивний плани. від зображення життя парижа автор переходить до розкриття інтимних переживань. вона містить чимало віршів, де йдеться про кохання, тугу за нездійсненним ідеалом, пошуки гармонії стосунків («пісня нелюбого», «міст мірабо» , «марія» та і світ людських почуттів розглядається митцем як невід'ємна частина всесвітнього життя. для нього «я» не менш важливе, ніж всесвіт, і в глибинах свого «я», як і в реальності, він знаходить безліч вимірів і просторів.[5].

мова збірки

інтонація віршів, їх емоційна забарвленість і стиль постійно змінюються. у них звучить і захоплення життям, і радість відкриття світу, і трагічні інтонації, і елегійні, гумористичні, навіть викривальні настрої. аполлінер надає французькому віршу різної тональності, щоб відобразити усе розмаїття буття, що вабить поета. задушевною ніжністю пройняті строфи «рейнських поезій», патетика революції бринить у «вандем'єрі», яскравий український гумор відбито у «відповіді запорожців турецькому султанові» джерело.

пояснення: