1.найдите длину окружности радиуса 14 см. число п округлите до сотых. 2.найдите диаметр окружности, если её длина равна 18, 84 кв.см. п=3.14. 3.найдите диаметр круга, если его площадь равна 28, 26 кв.см. п=3.14 4.волейбольный мяч имеет радиус 12 см.какой объем воздуха содержится в мяче? п=3, 14

1) с = 2*п*радиус окружности 2) по той же формуле, но в другую сторону 3)s = п*радиус в квадрате 4)равный объему мяча = 4\3 *п*радиус в кубе

Хлопчик нарлджується сліпим і прагнe дізнатися всього по більшe. він дужe боязкий, від нeзнайомих звуків можe навіть знeпритомніти. можна сказати, що напочатку твору хлопчик досить радісний. алe коли він знайомиться з романом який осліп з сeми років і з іншим сліпим з народжeння чоловіком, він стає нeщасним, він починає заздрити роману бо той бучив свою матір щe молодою й бачив світ. пeтруся нeначe підміняють він нікого нe слухає ні накого нe зважає. і ось за діло бeрeться дядя максим потайки від матeрі вона думала що він у києві, пeтрусь вирушуя у подорож з іншими сліпими і тоді він розуміє, що він щасливий бо є матeріальні цінності, а у тих людeй нeмає нічого і тим пачe вони сліпі. і тоді пeтрусь стає добрим, щирим, життєрадєсним, доброзичливим.

багато людей звертається до бога в страху, в нещастях, в терпінні, але в той час, коли ці труднощі зникають, ці люди повертаються до звичайного життя, яке не має більше нічого спільного з вірою та живуть так, немовби бог не існував. ще більш численними є ті, які вірують не стільки в бога, але в релігію, як не дивно це може здаватися. ці люди почуваються добре в церкві, віднаходять в ній потіху та розраду. багато з них вже від самого свого дитинства звикли до цієї «сакральності» (святості) церкви та релігійних обрядів. там все є прекрасним, глибоким, таїнственним, не так як у повсякденному житті – недобре та погано. вони ототожнюють себе з цією «релігійністю», ніколи не вникаючи у її глибину. релігійність, натомість, не має нічого спільного з «реальним» життям. релігійність пропонує добрі та чисті «досвіди», є жити. проте згідно з цією схемою, релігійність є відокремлена від життя і життя відокремлене від релігійності.

вкінці існує третя категорія людей. йдеться про тих, які вважають релігію чимось корисним і необхідним для людського суспільства, для нації, для родини, для дітей, для тих, які вмирають, і для хворих, для підтвердження чесності та моральності; йдеться про тих, які зводять релігію до власної вигоди. дуже часто матері звертаються до священика з проханням, щоб викорінив з серця їхній дітей цей чи інший поганий нахил: «отче, скажіть моїй дитині, що бог все бачить, отож вона буде мати страх і не зробить тої чи іншої речі.роздумаймо над тими дивними словами: «запорука того, чого сподіваємося, – доказ речей невидимих». дивними, тому що кожне з них, на перший погляд, містить в собі певну суперечність. якщо я знаходжуся на етапі очікування чогось, на етапі надії, то тільки тому, що ця річ ще не зреалізувалася, інакше, не було б більше чого очікувати, на що надіятися. оскільки більше це стосується невидимого, тобто того, чого неможливо спостерігати чи досліджувати. як можна побачити, розпізнати, отримати певність чогось справжнього та правдивого, якоїсь дійсності, добра, яке посідаємо? тим не менш, саме завдяки цим, на перший погляд, парадоксам апостол визначає віру. слід зазначити, передовсім, що це визначення не містить слова «бог». це слово появиться в наступних віршах. проте тут говорить про віру, як про особливу умову, характерну для людини – як про дар, що його має людське буття.

але про який дар говориться? на це питання можна відповісти, що йдеться про певне стремління, притягання (приваблення), очікування бажаного, передчуття чогось іншого, для чого варто жити.

«бога ніхто ніколи не бачив». але що ж тоді означає ця споконвічна віра? на що, на кого вона спрямована? що вкладає людина в це таїнственне, найбільш логічно нез’ясовне з усіх створених людиною слів? до цих пір, кажучи про твердження «я вірю в бога», я говорив про два перших слова цього твердження: про «я», з якого воно починається, і про віру, яку «я» ісповідую. я говорив про віру, що це, перш за все, якась віддача себе або самовіддача, але яка тільки тому і лише тоді можлива, коли людина знає, дізнається те, чому вона себе віддає, подібно до того, як і любов спалахує в душі одночасно з появою коханого. але ось улюбленого ми бачимо, і бачачи – знаємо, і дізнаючись – любимо. а бога «ніхто ніколи не бачив». чи означає це, що ми його відчуваємо?