Як добриня богатирем ставранок! ніч минула, день настає! ранок! над землею сонце встає! – ранок! ранок! – ухнула сова та й спати полетіла.– сонечко встає! всьому життя дає! – вільшанка підхопила.птаха бекас в небо піднялася, в небі голубім пісня полилася: – небо чисте! прекрасна земля! простір безкраїй бачу я! вниз полетіла, хвостом заспівала: – землю мою люблю-ю-ю-ю-ю-ю-ю-ю-ю! …одвіку так буває ізрання: сонце встає – наступає світання! було те – в часи давні, в часи старовинні. народився на землі нашій добриня – силою та добротою сповнений небаченою. як підріс добриня – збиратися став він у дорогу далеку, став просити дозволу у своєї матінки: – дозволь мені, ріднесенька, в путь-дорогу вирушити: дізнатися, навіщо я народився, навіщо на землю з’явився, як землю від зла захищати, як добру у всьому ? відпустила добриню матінка, відпустила ріднесенька. наставляла вона добриню, промовляла такі слова: – є у всіх людей одна матінка – мати-земля. де б ти не був – вона з тобою буде: бо серце її любляче з моїм однаково б’ється! землю нашу захищай-оберігай! і є у всіх людей один отець – бог. він – всьому творець, усім отець. де б ти не був – він завжди з тобою! ти заповідей його дотримуйся, поради слухай, а діло, ним довірене, виконуй! і є на світі сила одна велика та добра – любов’ю ця сила називається, нема сили сильнішої! обійняв добриня матінку – і в путь-дорогу рушив.…чи довго, чи недовго йшов, бачить: у полі кобилиця прекрасна скаче, вітер вольний її гриву пестить. легка й привільна хода її, над землею вона ніби літає, трави густі не приминає. а з нею лошатко – на матір схоже.вклонився добриня кобилиці земним поклоном та й просить її: – відпусти зі мною сина твого: стане він мені не слугою, а другом-товаришем! подивилася кобилиця добрині в очі – й відпустила з ним сина свого. та веліла рік цілий його не сідлати, поки сила його почне прибувати.добриня з лошатком друзями стали, рік увесь полями, лісами разом крокували, разом у річках чистих купалися, разом сонечку усміхалися! виріс кінь добрині саме враз, без слів навчився його розуміти, через ріки бурхливі може стрибати, дні і ночі невтомно скакати.чи довго, чи ні їде добриня по землі. та всюди, де не заїде, – нема щастя в людей! живуть усе люди немічні й похмурі, не радісні. забулися закони прадавні, зникла любов безкорислива! бачить добриня: не добрий став народ. бачить він сльози вдів та сиріт, старики долю свою проклинають, сваряться, молоді їх не поважають, баби старі лаються й плачуть, над життям минулим голосять. позабули дівиці, де душі краса, вдача молодецька на спад пішла. діточки народжуються рідко – хворі й кволі. рід на рід війною йде, винищують люди себе! князі ворогують, слави й багатства шукають, миру не знають…став добриня думати, як біду ту подолати, та не придумає він ніяк. став він людей запитувати: чому так живете, та й навіщо? одного запитав: – ти для чого, чоловіче, живеш? – не знаю… живу – бо живеться…– а що робиш? – працюю, їм та п’ю…– а що вмієш робити? – умію каміння носити, за це мені їсти та й пити.– а каміння – навіщо? – не знаю…другого запитує: – а ти навіщо, чоловіче, живеш? – не знаю…– а що вмієш робити? – умію кулаками бити…– а за що б’єш і кого? – та б’ю, кого звелять! а за це мені нагород багато…кого добриня не запита – люди не знають, для чого живуть, від чого .став тоді добриня землю-матінку запитувати: – ти, земле-матінко, кохана, на собі нас усіх зростила, то скажи: чого діти твої в біді живуть та нещасті, як їм біду перемогти? відповідала добрині матінка-земля: – не просто дітям моїм . і не кожному це до снаги. силу на це треба велику, любов чисту та терпіння безмежне…– навчи мене, як ту любов, силу та терпіння віднайти, – добриня попросив. – бачиш, ріка світла живого тече наді мною, як вітер сонячний живий. це – ніжної любові божественний потік! стань світлом цим й дітей всіх моїх обійми! та перший наказ мій пам’ятай: все любов’ю народжується, любов’ю зцілюється, та й любов’юзмінюється!
Николаевич-Золотая832
19.07.2021
Менэ килеп житте кышкы ял кэннэре дэ. бездэ бу елны куп итеп кар явды, урмандагы тирэклэр ап-ак кар астына кумелде. бердэнбер кэнне мин чангы шуарга урманга киттем. андагы кошларнын куплеген куреп ислэрем китте, тукран тирэктэ шакылтый-шакылтый корт чуплий, саесканнар парлап очалар, тавышлары урманда янгырый, кызыл тушлэр оешмалап бер берсен куышлы уйныйлар. тирэ як тулган хайваннарнын эзлэре белэн, бигрэктэ куп куян эзе, тэлке эзлэредэ куренэ. бераз бара торгач кыр кэжэлэрен курдем, магаен бер биш баш бар иде, мине кургэч башларын кутэреп, колакларын минем якка турайтып карап тордыларда, капылт борылып куркып качтылар. мин болай якындан бердэ кургэнем юк иде кыр кэжэлэрен. вакытнын уткэнен сизмий дэ калдым, карангы тэшэ башлагач эй борылып кайту ягына чыктым. рэхэтлэнеп чангыда шуа-шуа арып эйгэ кайтып кэрдем.