Два поезда движутся в противоположных направлениях от станции а. от станции а первый поезд находится на расстоянии 70, 5 км, а второй- на расстоянии 56, 75 км. первый поезд едет со скоростью 57 км/ч, а второй - со скоростью 62, 5 км/ч. через сколько часов оба поезда будут находится на одинаковом расстоянии

Одинаковым, (70,5+56,75) = 127,25  расстояние между каждым поездом и станцией станет тогда, когда первый поезд(П1) проедет ещё 56,75км,  а П2  - 70,5км

Пусть искомое время = х, тогда:

57х - 56,75  = 62,5х -70,5

-5,5х = -13,75

х=2,5

ответ: через 2,5 часа.

 

Був собі чоловік та жінка, мали вони цапа й барана. І були ті цап та баран великі приятелі — куди цап, туди й баран. Цап на город по капусту — і баран туди, цап у сад — і баран за ним.

— Ох, жінко,— каже чоловік,— проженімо ми цього барана й цапа, а то за ними ні сад, ні город не вдержиться. А збирайтесь, цапе й баране, собі з богом, щоб вас не було у мене в дворі.

Скоро цап та баран теє зачули, зараз із двору майнули. Пошили вони собі торбу та й пішли.

Ідуть та й ідуть. Посеред поля лежить вовча голова. От баран — дужий, та несміливий; а цап — сміливий, та не дужий:

— Бери, баране, голову, бо ти дужий.

— Ох, бери ти, цапе, бо ти сміливий. Узяли вдвох і вкинули в торбу. Ідуть та й ідуть, коли горить вогонь.

— Ходімо й ми туди, там переночуємо, щоб нас вовки не з'їли. Приходять туди, аж то вовки кашу варять.

— А, здорові, молодці!

— Здорові! Здорові!.. Ще каша не кипить — м'ясо буде з вас. Ох, так цап злякавсь, а баран давно вже злякавсь.

Цап і роздумавсь:

— А подай лишень, баране, оту вовчу голову! От баран і приніс.

— Та не цю, а подай більшу! — каже цап. Баран знову цупить ту ж саму.

— Та подай ще більшу!

Ох, тут уже вовки злякались: стали вони думати-гадати, як відціля втікати: «Бо це,— кажуть,— такі молодці, що з ними й голови збудешся,— бач, одну по одній вовчі голови тягають».

От один вовк і починає:

— Славна, братці, компанія, і каша гарно кипить, та нічим долить,— піду я по воду.

Як пішов вовк по воду: «Хай вам абищо, з вашою компанією!» Як зачав другий того дожидати, став думати-гадати, як би й собі відтіля драла дати:

— Е, вражий син: пішов та й сидить, нічим каші долить; ось візьму я ломаку та прижену його, як собаку.

Як побіг, так і той не вернувся. А третій сидів-сидів:

— Ось піду лишень я, так я їх прижену.

Як побіг, так і той рад, що втік. То тоді цап до барана:

— Ох, нум, брате, скоріше хвататись, щоб нам оцю кашу поїсти та з куреня убратись.

Ох, як роздумавсь вовк:

— Е, щоб нам трьом та цапа й барана боятись? Ось ходім, ми їх поїмо, вражих синів!

Прийшли, аж ті добре справлялись, уже з куреня убрались, як побігли та й на дуба забрались. Стали вовки думати-гадати, як би цапа та барана нагнати. Як стали йти і найшли їх на дубі. Цап сміливіший — ізліз аж наверх, а баран несміливий — так нижче.

— От лягай,— кажуть вовки ковтунуватому вовкові,— ти старший, та й ворожи, як нам їх добувати.

Як ліг вовк догори ногами й зачав ворожити. Баран на гіллі сидить та так дрижить, як упаде, та на вовка! Цап сміливий не став міркувати, а як закричить:

— Подай мені ворожбита!

Вовки як схватились, так аж пили по дорозі закурились. А цап та баран безпечно пішли, та зробили собі курінь, та й живуть.

Це було десь 200 років тому в одного бідного чоловіка нічого не було, крім чарівного капелюха. Блукав по світу фокуси показував. Капелюх йому до в цьому. Коли щось туди покладеш, в капелюх, воно зникне, і нікто не знає куди. Фокусник поміщав в кспелюх якись камінець чи монетку. Як положено й камінець і монетка зникали. Він завжди зароблені гроші пропивав. І одного разу він напився і в нього вкрали той капелюх. А вкрав сільський хлопчина, бо не повірив чоловікові. Думав той обманює людей. Хлопчик не вірив все це і вирішив перевірити. Покликав друзів й одягнув капелюх на себе. Мабудь що і в сусідньому селі чутно крики було. Дитина зникла. Більше хлопчика нікто не бачив. Фокусник повернув собі капелюх і поїхав далі. Про цього дивного чоловіка й досі говорять.