Сауат ашу мәтін кұрау : сүзбе, үйыған айран, дорбаға құяды, суын сорғытады , езіп қосады .

Данияр Маратович Елеусинов (родился 13 марта 1991 года) — казахстанский боксёр-любитель, мастер спорта международного класса. Олимпийский чемпион игр 2016 в Бразилии в весе до 69 кг. Чемпион мира среди любителей 2013 года, двукратный чемпион Азиатских игр 2010 и 2014 года.

Родился в Западно-Казахстанской области, Казталовский район, поселок Березино (Кайынды). Является соблюдающиммусульманином, о чём открыто объявил после победы на Олимпийских играх 2016 года в Рио. Многократный чемпион Казахстана, чемпион мира среди кадетов 2006 года, финалист чемпионата мира среди молодёжи 2008 года (Мексика), чемпион Молодёжных Игр Казахстана 2009 года, чемпион Казахстана 2010 года, чемпион Азиатских Игр в Гуанчжоу 2010 года, победитель олимпийского квалификационного континентального турнира-2012, победительКубка РК-2012. Живёт и тренируется в Астане под руководством отца — заслуженного тренера Елеусинова Марата Талиповича. В 2013 году стал чемпионом Азии в весе до 69 кг. Участник Олимпиады 2012 года в Лондоне. 26 октября 2013 года стал чемпионом мира по боксу среди любителей в весовой категории до 69 кг, который проходил в Алматы, победив в финале боксера из Кубы Ариснойдиса Деспанье со счетом 30-27.Через два года на чемпионате мира в Дохе завоевал серебро в той же весовой категории. В августе 2016 года Данияр Елеусинов стал олимпийским чемпионом на Олимпийских Играх в Рио-де-Жанейро, победив в финале узбекского боксёра Шахрама Гиясова.

Серик Жумангалиевич Сапиев (родился 16 ноября 1983 года) — казахстанский боксёр-любитель, чемпион мира 2005 и 2007 годов, олимпийский чемпион 2012 года. Заслуженныймастер спорта Республики Казахстан. Обладатель Кубка Вэла Баркера 2012 года.

Родился в городе Абай Карагандинской области Казахстана. Закончил Карагандинский Государственный Университет (КарГУ) им. Е. А. Букетова. Закончил Карагандинский Государственный Технический Университете (КарГТУ). Отец — Жумангали Даутович Сапиев, по национальности казах; мать — Ирина Фоминична Сапиева, по национальностимарийка[1]. Тренер — Стрельников Александр Владимирович, мастер спорта международного класса, заслуженный деятель спорта Республики Казахстан. Двукратный чемпион мира (2005, 2007). Двукратный чемпион Азии (2007, 2009). Серебряный призёр чемпионата мира 2011 года, бронзовый призёр чемпионата мира 2009 года. Победитель Азиатских игр (2010). Обладатель медалей и призов ряда крупных турниров. УчастникЛетних олимпийских игр 2008 года в Пекине, где в сомнительном бою в весе до 64 кг в четвертьфинале уступил олимпийскому чемпиону 2004 года Манусу Бунжомнонгу. После Олимпиады 2008 перешёл в категорию до 69 кг. На Летних олимпийских играх 2012 года в Лондоне победил японца Ясухиро Судзуки (25-11), венесуэльца Габриэля Маэстре Переса (20-9), россиянина Андрея Замкового (18-12), в финале убедительнопобедил хозяина соревнований — британца Фрэдди Эванса и стал олимпийским чемпионом в категории до 69 кг. Серик Сапиев по итогам лондонской Олимпиады получил Кубок Вэла Баркера — приз, который вручается самому техничному боксёру Олимпийских игр с 1936 года по сегодняшний день. Сапиев оказался уже третьим представителем Казахстана, удостоившимся этого престижного приза, после олимпийских чемпионовВасилия Жирова (1996) и Бахтияра Артаева (2004). Ранее обладателями этой награды становились знаменитые Валерий Попенченко (СССР, 1964), кубинцы Теофило Стивенсон (1972) и Роберто Баладо (1992), американец Рой Джонс (1988), а также двукратные олимпийские чемпионы россиянин Олег Саитов (2000) и украинец Василий Ломаченко (2008). В 2012 году обладатель республиканской общественной премии «Народный любимецгода» в категории «Респект-спортсмен»С 23 августа 2013 года является послом доброй воли ЮНЕСКОЗаслуженный деятель спорта Республики Казахстан.

василь острозький був молодшим сином князя  костянтина острозького  (старший  —  ілля) від другого шлюбу з князівною олександрою  семенівною слуцькою. походив з роду  острозьких  — найбагатшого і найвпливовішого князівського роду тодішніх білорусі та україни  xvi  — початку  xvii століття. серед його предків генеалогічна традиція кінця  xvi  — початку  xvii століття  називає  руса  і давньоруських князів  —  рюрика,  володимира святославича,  ярослава мудрого  та  данила галицького.

після смерті батька в  1530  році виховувався матір'ю в  турові. молодим дістав гарну  освіту, про що свідчить його листування та промови в сенаті. після смерті в  1539  році старшого брата  іллі  вступив у багаторічну боротьбу за батьківську спадщину, що тривала аж до  1574  року.

з середини  1540-х років в офіційних документах василь острозький починає іменуватися батьковим ім'ям  — костянтин. залишившись фактично єдиним спадкоємцем свого багатого батька, отримав у володіння величезні маєтності на  волині, київщині,  поділлі  та  галичині, які давали щорічно прибуток понад 1  мільйон злотих. костянтин василь острозький володів також значними земельними маєтками в  угорщині  та  чехії.

у 18 років (1543—1544) розпочав військову службу під керівництвом  маршалка  волинської землі князя  федора санґушка. політичну кар'єру почав  1550  року, отримавши від великого князя литовського посаду старости володимирського і маршалка волинського. найкращий захисник від татарських нападів після смерті батька[3].

в  1559  році к. в. острозький став  воєводою київським, що значно сприяло посиленню його впливу на політичне життя україни. не прагнучи військової слави, проводив енергійну колонізаторську політику в порубіжних землях київщини та  брацлавщини, засновуючи нові  міста,  замки  та  слободи. економічна потужність маєтностей княжого роду та його неабиякий політичний вплив швидко робить к. в. острозького «некоронованим королем русі»[4], що проводить відносно незалежну політику в руських землях. у  1560-х роках к. в. острозький виступав за рівноправне входження русі до складу державного утворення  речі посполитої.

1569  року став сенатором. був фактичним провідником русі-україни під час  люблінської унії  1569  року, підписав її[3].

1572  року згасла  династія  ягеллонів  — к. в. острозький в  1573—1574  роках був одним з можливих кандидатів на польський престол, чию кандидатуру підтримувала і  османська імперія  (цьому завадило те, що вважався «вождем схизматиків»), згодом і на московський  — після смерті останнього рюриковича царя  федора i івановича, в  1598  через спорідненість з московськими  рюриковичами.

в  1574  році переніс князівську резиденцію з  дубна  до  острога, де розпочалася перебудова  острозького замку  під керівництвом італійського архітектора  п'єтро сперендіо.

у  вересні  1574  року мав суперечку з  юрієм язловецьким[5].

1579  року замок і місто  чернігів  намагались здобути частини війська короля  стефана баторія  під командуванням князів к. в. острозького та  михайла вишневецького. взяти не змогли, тому підпалили[6].

15  (18) жовтня  1592  року отримав свідоцтво сейму щодо попередження ним урядників речі посполитої про упадок та руйнування укріплень  києва,  білої церкви, зокрема, що замки в містах знаходяться «у вкрай незадовільному стані»[7].

1594  року зять  христофор перун радзивілл  подав позов на нього від імені дружини та свого старшого сина через різні погляди на спадок, який задовільнив земський суд у  слонімі. перед її розглядом в  коронному трибуналі  24 серпня  1594  року уклав з тестем угоду, за якою радзивілли отримували, зокрема,  глуськ,  тернопіль, права на  копись[8].

у  латинській катедрі  тарнува  коштом князя к. в. острозького було встановлено наприкінці xvi  ст. виготовлений скульптором паллавіні надгробок батьку  янові-аморові  (верхній ярус) та сину  янові криштофові  (нижній) тарновським[9].