План і цитати для характеристики образу мелашки

через базарную площадь идет полицейский надзиратель очумелов в повой шинели и с узелком в руке. за ним шагает рыжий городовой с решетом, доверху наполненным конфискованным крыжовником. кругом на площади ни открытые двери лавок и кабаков глядят на свет божий уныло, как голодные пасти; около них нет даже нищих.

- так ты кусаться, окаянная? - слышит вдруг очумелов. - , не пущай ее! нынче не велено кусаться! держи! а!

слышен собачий визг. очумелов глядит в сторону и видит: из дровяного склада купца пичугина, прыгая на трех ногах и оглядываясь, бежит собака. за ней гонится человек в ситцевой крахмальной рубахе и расстегнутой жилетке. он бежит за ней и, подавшись туловищем вперед, падает на землю и хватает собаку за задние лапы. слышен вторично собачий визг и крик: "не пущай! " из лавок высовываются сонные , и скоро около дровяного склада, словно из земли выросши, собирается толпа.

- никак беспорядок, ваше - говорит городовой.

очумелов делает полуоборот налево и шагает к сборищу. около самых ворот склада, видит он, стоит вышеписанный человек в расстегнутой жилетке и, подняв вверх правую руку, показывает толпе окровавленный палец. на полупьяном лице его как бы написано: "ужо я сорву с тебя, шельма! ", да и самый палец имеет вид знамения победы. в этом человеке очумелов узнает золотых дел мастера хрюкина. в центре толпы, растопырив передние йоги и дрожа всем телом, сидит на земле сам виновник скандала - белый борзой щенок с острой мордой и желтым пятном на спине. в слезящихся глазах его выражение тоски и ужаса.

- по какому это случаю тут? - спрашивает очумелов, врезываясь в толпу. - почему тут? это ты зачем кто кричал?

- иду я, ваше благородие, никого не - начинает хрюкин, кашляя в кулак. - насчет дров с митрий митричем, - и вдруг эта подлая ни с того ни с сего за вы меня извините, я человек, который работа у меня мелкая. пущай мне заплатят, потому - я этим пальцем, может, неделю не этого, ваше благородие, и в законе нет, чтоб от твари ежели каждый будет кусаться, то лучше и не жить на

- - говорит очумелов строго, кашляя и шевеля бровями. - чья собака? я этого так не оставлю. я покажу вам, как собак распускать! пора обратить внимание на подобных господ, не желающих подчиняться постановлениям! как оштрафуют его, мерзавца, так он узнает у меня, что значит собака и прочий бродячий скот! я ему покажу кузькину елдырин, - обращается надзиратель к городовому, - узнай, чья это собака, и составляй протокол! а собаку истребить надо. не медля! она наверное чья это собака, спрашиваю?

- это, кажись, генерала жигалова! - говорит кто-то из толпы.

- генерала жигалова? сними-ка, елдырин, с меня ужас, как жарко! должно полагать, перед одного только я не понимаю: как она могла тебя укусить? - обращается очумелов к хрюкину. - нешто она достанет до пальца? она маленькая, а ты ведь вон какой здоровила! ты, должно быть, расковырял палец гвоздиком, а потом и пришла в твою голову идея, чтоб сорвать. ты известный народ! знаю вас, чер

історія літературного херсона безпосередньо пов'язана з основними соціокультурними іпостасями міста, яке засновувалося як фортеця й вихід до нових морських шляхів, сприймалося як невідома, загадкова й майже екзотична провінція, слугувало місцем заслання й покарання, утверджувалося як губернський центр, набувало якостей національного осередку на українському півдні, розвивалося як навчальна й освітня інфраструктура, ставало омріяною духовною і художньою оазою, формувалося як джерело творчості і творчого розвитку.

проблема „письменники й херсон” досить давно цікавить дослідників, що мешкають на терені таврійського краю. численні публікації й матеріали з цього ракурсу розпорошені в періодиці (передусім херсонській), бібліографічних покажчиках, енциклопедичних виданнях тощо. усе нагальніше відчутна потреба у тому, щоб окреслити – хоча б у загальних рисах – систематизований хронопис літературного херсона, який міг би стати основою для подальших студій і поглиблення цієї проблеми.

огляд й аналіз зібраних (і ще далеко не повних) матеріалів дає підстави стверджувати, що херсон посів місце важливої, складної та суперечливої „ніші” в житті й творчому розвитку, художніх досягненнях значної кількості письменників, що вони репрезентують різні національні культури. херсон і херсонщина були місцем не тільки полікультурним, але й поліписьменницьким, хоча це (поліписьменницьке єство міста) складалося поступово і досить драматично.

з херсоном перепліталися долі багатьох діячів літератури – письменників скромного й непересічного хисту, тих, хто увійшли до історії художнього слова, відігравали важливу чи визначну роль у літературному процесі, й тих, хто рідко згадується або й узагалі забуті літературознавцями. з історією херсона перепліталися життєві й творчі шляхи письменників різного художнього масштабу й значення, проте усі вони рівні в тому, що своїми долями „виписували” літературну культуру міста, своїми творами акцентували й змальовували його образний колорит.

у цьому дослідженні відзначені й репрезентовані постаті, які, по-перше, народилися у херсоні, а по-друге, своїм перебуванням увиразнили й збагатили літературну історію міста. отже, провідними є аспекти „херсон як батьківщина письменників”, „родзинки” літературно-художньої минувшини міста” й „херсон у життєтворчості представників різних національних літератур”.

< …>

у процесі роботи над проблемою „письменники й херсон” неодноразово поставало питання: хто був першим письменником, який народився у херсоні? від кого бере свій початок самобутній літературний херсон? хто поклав традицію письменницького херсона? на це питання нині навряд чи є однозначна відповідь, бо не так багато інформації кінця  xviii  – початку  xix  століття ще відомо або до нас дійшло.

проте з упевненістю можна говорити, що одним з перших письменників, який народився у херсоні, став поет і публіцист  олександр  . за старим стилем він побачив світ 23 жовтня, за новим – 4 листопада 1813 року, через тридцять п’ять років після заснування міста.