Скласти акровир шоб вийшло слово украiна

У  всіх  людей  одна  святиня: куди  не  глянь,  де  не  спитай,- рідніша  їм  своя  пустиня, а  ніж  зелений  в  чужині  рай- їм  красить  все  їх  рідний  край. нема  без  кореня  рослини, а  нас,  людей,  без  батьківщини.

Моїм батькам — ганнi iванiвнi й панасу дем'яновичу з любов'ю i зажурою роздiл перший прямо над нашою хатою пролiтають лебедi. вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар i струшують на землю бентежнi звуки далеких дзвонiв. дiд говорить, що так спiвають лебединi крила. я придивляюсь до їхнього маяння, прислухаюсь до їхнього спiву, i менi теж хочеться полетiти за лебедями, тому й пiдiймаю руки, наче крила. i радiсть, i смуток, i срiбний передзвiн огортають та й огортають мене своїм снуванням. я стаю нiби меншим, а навколо бiльшає, росте i мiниться увесь свiт: i загачене бiлими хмарами небо, i одноногi скрипучi журавлi, що нiкуди не полетять, i полатанi веселим зеленим мохом стрiхи, i блакитнава дiброва пiд селом, i чорнотiла, туманцем пiдволохачена земля, що пробилася з-пiд снiгу. i цей увесь свiт трiпоче-мiниться в моїх очах i вiддаляє та й вiддаляє лебедiв. але я не хочу, щоб вони одлiтали вiд нас. от коли б якимсь дивом послухали мене: зробили круг над селом i знову пролетiли над нашою хатою. аби я був чародiєм, то хiба не повернув би їх? сказав би таке таємниче слово! я замислююсь над ним, а навколо мене починає кружляти видiння казки, її нерозгаданi дороги, дрiмучi пралiси i тi гуси-лебедята, що на своїх крилах виносять з бiди малого хлопця. казка вкладає в мої уста оте слово, до якого дослуховуються земля i вода, птиця в небi й саме а в цей час надi мною твориться диво: хтось невидимим смичком провiв по синьому пiднебессi, по бiлих хмарах, i вони забринiли, як скрипка. я тягнусь догори i сам собi не вiрю: вiд зарiчки знову над нашою хатою пролiтають лебедi! чи вони послухались мого слова-обкружляли навколо села й повернулись до мене, чи це новий а віща скрипка i срiбний вiдгомiн бринять, єднаються над моїм дитинством, пiдiймають на крила мою душу i забирають її в нерозгадану далину. i хороше, i дивно, i радiсно стає менi, малому, в цiм "так-так-так", — притирається до моєї ноги стара, з перебитим крилом качка. вона чогось непокоїться, викручує рухливу шию i то одним, то другим оком придивляється до неба i трiпоче єдиним крилом. їй щось дуже важливе хочеться сказати менi, та вона бiльше не знає слiв i знову повторює: "так-так-так"^ за високою стрункою дзвiницею, що теж поривається вгору, десь у бiлому пiдхмар'ї зникають лебедi, але дзвiн їхнiх крил ще озивається в менi, а може, то вже озиваються розбудженi дзвони на дзвiницi? — от i принесли нам лебедi на крилах життя, — говорить до неба i землi мiй дiд дем'ян; у його руцi весело поблискує струг, яким вiн донедавна вистругував шпицi. — життя? — дивуюсь я. — еге ж: i весну, i життя. тепер, внучку, геть-чисто все почне оживати: скресне крига на рiках та озерах, розмерзнеться сiк у деревах, прокинеться грiм у хмарах, а сонце своїми ключами вiдiмкне землю. — діду, а якi у сонця ключi? — ще бiльше дивуюсь я, бо й не догадувався досi, що воно, наче людина, може мати ключi.

Духмяний аромат троянди неможливо відчути на відстані. щоб почути його, треба підійти до квітки і нахилитися. є і люди, яких можна зрозуміти, лише наблизившись до них. їх зустрінеш не в галасливій юрбі, не на зборах, а в колі друзів, у сім'ї або навіть наодинці. не на словах, а в мовчанні, у доброму погляді, посмішці розкриється ця людина.  що ж таке дружба? це досить нелегке і водночас таке важливе запитання, яке час від часу ставить собі майже кожна людина. існує дружба, приміром, між різних країн світу, однак буває і така, що поєднує назавжди людей. де б ти не був, ти завжди відчуєш надійне плече друга, відчуєш його підтримку, . найстрашніше в людському житті — втратити друга, якого ти знав і якому ти довіряв. і якщо твій друг раптом опиниться в біді, ти, не роздумуючи ні хвилини, прийдеш йому на .