Потрібно скласти віршик про незнайку 5-6 строчек на укр мовi

Незнайка мав велику шляпу.
Любив він гратися й гуляти.
Не хотів вчитись, байдикував,
І тому нічого він не знав.
Тому, давайте вчитись, люди,
Щоб ми незнайками не були!

Чим довше живу та більше взнаю, тим більш суперечливим постає світ переді мною. З одного боку, в ньому є чимало доброго. Є батьки, які люблять мене та піклуються про мене. В нас є затишний будинок, де можна сховатися від холодів та негоди. Ще в мене є друзі, з якими мені цікаво проводити час, які допомагають, коли мені це потрібно. Крім того, мене оточує багата та природа, що дарує усе необхідне для життя, до того ж радує очі своєю красою. Є безліч цікавих речей у світі, що роблять його по-справжньому чудовим.А з іншого боку, в нашому світі є багато болю – хвороби, нещасні випадки, злочини, війни, знищення природи, людська ненависть, зрада, підлість, жадібність, заздрість. Хоч вони не трапляються з кожним з нас щосекунди, проте ми часто чуємо про них від інших, взнаємо з телебачення та інтернету. І це, безумовно, лякає. Не лише через те, що починаєш усвідомлювати, що в житті може трапитися будь-що, в тому числі й погане, а й тому, що, мабуть, чужого болю не буває. Хіба можна спокійно дивитися на горе того, хто втратив близьку людину? Хіба нам байдуже, коли хтось плаче, бо його образили, зрадили? І як цьому зарадити?Нажаль, часто я помічаю, що люди стають байдужими до нещасть інших. Усі ми надто заклопотані, виснажені, не маємо часу, сил, грошей. Ми перестаємо співчувати людині, в якої неприємності чи горе. Ми кажемо «сам винен» або «треба було думати раніше». Ми з полегшенням зітхаємо, що неприємності оминули нас самих. Нас привчають до того, що кожен сам за себе і всього має досягати своїми силами. Проте, сили кожного – не невичерпні, часом саме їх раптовий кінець спричиняє хвороби, нервові зриви, крах планів та втрату близьких. Саме тому, що ми всі – люди, ми маємо спробувати бути добрішими один до одного.Крізь усю багатовікову історію людства, де одні люди використовували інших, саме доброта звичайних людей допомагала йому виживати. Добрі жінки не переставали турбуватися про дітей – і своїх, і чужих, покинутих, чоловіки – підтримувати їх та допомагати один одному, друзі – ділитися хлібом та дахом над головою, лікарі – рятувати хворих, сміливі – переховувати невинних втікачів. Без них – добрих людей – навряд чи наша цивілізація зайшла б так далеко.Добро – це бачити в людині насамперед людину, а не чужака, ворога, конкурента, інструмент досягнення цілі. Це зробити для іншого те, що складно для нього, але зовсім легко для тебе. Добро – це людяність, взаємодо це особливе ставлення одне до одного та до всього живого на планеті. Саме добро, а не нові технології та багато грошей, рятує світ та людство від фізичного та духовного знищення.

Кам’яний хрест як художній символ . Життя взагалі важка річ, а в особливості життя селянина-бідняка. Тягне він його, мов коня на гору, спотикаючись та ледве дихаючи. І все ж таки живе і хоче жити на рідній землі — там, де народився, де пройшли найкращі роки, де зігрівають спогади. Важ­ко йому розлучатися з рідною домівкою, навіть з набридлим, але таким дорогим горбом, не хоче він шукати щастя в іншому місці, хоч життя та діти вимагають цього. Саме про це й пише у своїй новелі «Камінний хрест» В. Стефаник.Земля для селянина — наймиліше слово, хоч вона не м’яка і не дарує багаті врожаї. Проте він любить і шанує її, адже вона його годувальниця. Була і в Івана Дідуха така «годувальниця», яка складалася з високого горба, найвищого та найпоганішого з усьо­го села. Але що вже робити, якщо таку спадщину залишили батьки м і на тому!Тяжко працював на цьому горбі Іван Дідух, так працював, що навічно залишився зігнутим, мов навпіл переломаним. Так і прозвали його Перелома- ним. Був у нього тільки один кінь та малий візок «коня запрягав у підруку, сам себе в борозну…» Тягнув нагору той візок, що й жили від напруги виступали. Доля не всміхалася йому. Каже він сам про себе: «Я зробок — ціле тіло мозоль, кості дрих- ляві, що заки їх рано зведеш докупи, то десять раз йойкнеш». Таке ж життя чекає і його дітей. Тому вони і намагаються виїхати з України, хочуть знай­ти якесь краще місце, де б їм легше жилося.Але Іван Дідух не вірить у те, що є десь такий «обіцяний рай». Звиклий тяжко працювати, він про­те не хоче кидати свого «горба щонайвищого і що­найгіршого над усе селянське поле», бо віддав йому, здається, усе своє життя. Тільки вмовляння синів та жінки змушують його їхати до Канади.Від’їжджаючи, Іван Дідух залишає на піскувато­му своєму горбі камінний хрест, мов пам’ять про себе. Він вважає, що, їдучи до далекого краю, зали­шає своє серце, свою частину роду на пій землі. Усе життя, від віку до віку працювали на ній його діди- прадіди, працювали й полягли в неї з надією, що їхні нащадки будуть продовжувати їхній життєвий шлях. Але… «два роки нічо в хаті не говорилоси, лиш Канада та й Канада».Невідомо, що чекає Дідуха у Канаді. Ясно одне, що легкого хліба там не буде. Тому з таким болем залишає рідну землю ця людина. Стільки горя в його словах, стільки розпачу в його діях! Здається, що він сам перетворився на кам’яний хрест, бо стояв так, що «слова не годен був заговорити». Дивовиж­но, що навіть той горб, який забрав у Івана Дідуха усі сили та здоров’я, та, здається, й усе життя, ви­дається йому «утраченим щастям», єдиним зв’яз­ком між минулим та майбутнім. А «камінний хре- сток» виступає як символ трагізму селянського жит­тя, безвихідного становища, коли людина не чекає щастя на рідній землі і не вірить, що знайде його на чужині.Рвуться зв’язки між селянами, які прожили усе життя на одному місці, саджаючи та вирощуючи хліб. Хтось з них залишається, щоб продовжувати це робити, а хтось стає підневільним вигнанцем. Іван Дідух, їдучи у далеку путь, починає танцювати, щоб заглушити душевний біль. Але, здається, що й сам танок — згусток болю та розпачу разом зі сльоза­ми: «Як би горе людське дунайську загату розірва­ло — такий був плач».Стоїть на найвищому горбі камінний хрест. Він не просто стоїть; він промовляє до нас своїм нечут­ним голосом. Він розповідає про те, що відбувалося багато років тому. Він — це ніби пам’ятка про страшні роки страждань бідного селянина; він — символ трагізму життя українського селянина- бідняка. Давно вже немає тієї людини, яка встано­вила його, а він все стоїть, як згадка про біль, розпач і тугу за рідною землею.