Висловіть свої міркування щодо типового й експерементального в долі героїв роману панаса мирного "хіба ревуть воли, як ясла повні? ". або напишіть твір-роздум "українська ментальність у повісті і. нечуя-левицького "кайдашева сім'я".

Уже з перших сторінок повісті "кайдашева сім'я" читач потрапляє в село семигори, що знаходиться в яру, який "в'ється гадюкою між крутими горами, між зеленими терасами". в уяві постають під солом'яними стріхами хати, подвір'я, що огороджені невисокими тинами, з димарів ледь помітною змійкою вгору піднімається дим. нарешті зустріч з героями. неначе живі стають вони перед очима. ось маруся кайдашиха — гарна господиня, що рано встала і почала готувати сніданок. кріпаччина висушила її душу, знищила в ній все добре, ніжне, ласкаве, тепер жадоба до власності керує всіма її вчинками. вона довгий час працювала в панів, навчилася зневажливо ставитись до бідніших за себе. саме через це в сім'ї найчастіше виникали сварки.  тут. же її чоловік омелько кайдаш. він не сидить без діла. працює по господарству. його зовнішність і характер мали на собі відбиток важкої праці. пекучий біль неволі, який залишився в його душі, він намагався залити горілкою. вона й довела його до загибелі. стає жаль цього працьовитого, доброго чоловіка, якого згубило пияцтво, безвихідність підневільного життя.  чим більше заглиблюєшся в текст, тим важче стає на душі. але чому ж? та тому, що рідні люди перетворюються на ворогів. невже так можна ненавидіти найрідніших? і через що? хіба тут винна лише власність? а де поділися людська совість, повага, милосердя, душевна щедрість? якими ж принципами керуються герої твору? постійні сварки за "моє" і "твоє", життя за принципом: "моя хата скраю", думки тільки про себе, а про інших байдуже. відстоюючи ці принципи, вони готові очі повибивати одне одному. і не тільки у переносному значенні, адже мотря у сварці за мотовило дійсно вибила свекрусі око. а пригадаємо епізод, коли та ж мотря полізла на горище, щоб забрати свою курку, і заодно покрала яйця в мелашки. лаврін забрав драбину, і "мотря теліпалася на стіні, наче павук на павутинні". читаючи повість, ми сміємось. але сміх цей гіркий. письменник з такою художньою майстерністю змалював дрібновласницький побут українського села, щоб ми від душі посміялись і разом з тим здригнулися від жаху. ми ж знаємо, що українці — народ добрий, щедрий, привітний, гостинний. але стає зрозумілим, що постійні злидні, нестача зробили їх дріб'язковими, виховували жорстокість, злість, бездушність, заздрість.  повість учить нас, що людина, незважаючи на соціальні умови, повинна бути великодушною, повинна розуміти оточуючих, щоб ніякі причини, перешкоди, труднощі не змогли б зробити з неї егоїста та власника. тож будемо цінувати родинні стосунки, підтримувати одне одного, бо дружба та злагода між членами родини — це запорука спокійного, довгого, щасливого життя. 

Повість видатного українського письменника і драматурга г. квітки-основ’яненки «конотопська відьма» стала найбільш яскравим твором, головною темою якого була дотепна сатира на козацький старшинський устрій у часи занепаду козаччини, на побут і життя козацької верхівки xviii століття, на окремі негативні явища тогочасного суспільства. г. квітка-основ’яненко у своїй п’єсі досить кумедно зобразив пригоди козацького сотника забрьохи і його помічника писаря пістряка у їхньому рідному місті конотопі. посада сотника була не виборна, а дісталася забрьосі у спадок від його батька. сотник мав великий влив на життя людей у конотопі, але при цьому навіть не знав грамоти. та й не дуже турбувало забрьоху життя земляків, а турбувало лише те, як зробити так, щоб його ніхто не відволікав від відпочинку, як гарно поспати, поїсти і випити. єдине, що забрьоха бажав окрім цього – це одружитися з конотопською красунею оленою. до простих людей сотник ставився з презирством, зверхньо, а до виконання своїх службових обов’язків – з легковажністю. сотник забрьоха – справжній невіглас, тому, зображуючи цього комічного героя, автор висміює недолугість козацької верхівки того часу і безглуздість передачі посад у спадок. головний помічник конотопського сотника забрьохи – писар пістряк. він пишається своєю «вченістю» і на кожному кроці повторює, що вчився аж дванадцять років, завдяки чому знає «павла чтенiє, і, коли небагацько закладок, утне на усю церкву голосно». та його речі були настільки зарозумілі, що писаря майже ніхто з оточуючих не розумів, а його освіта була тільки поверхневою. та розуму для того, щоб мітити на місце забрьохи, у нього вистачило. щоб цього досягти, пістряк діяв підступно і давав довірливому сотникові поради, які б, врешті-оешт, того до втрати місця. пістряк пропонує забрьосі не виступати в похід з козаками, а спочатку розшукати в конотопі відьом, через яких у місті була велика засуха, а потім втопити їх у річці. забобонний забрьоха слухається писаря і потрапляє у пастку. сотник влаштовує смертельну купелю ні в чому не винним жінкам, за що його с посади. та не таланить і пістрякові, бо він не отримує бажане місце, а новий сотник призначає писарем іншого «грамотія». підступність, хитрість, кар’єризм, неосвіченість та обмеженість, тяга до пияцтва та обжерства – це головні риси писаря пістряка, які теж були притаманні козацькій верхівці того часу. в образі пістряка автор утверджує повну неспроможність козацької місцевої влади навести порядок серед підлеглих і навчитися чітко виконувати накази. влучно підібрані прізвища головних героїв повісті відзначаються виразним національним колоритом, розкривають істинну суть персонажів і роблять їх характеристику більш повною і яскравою. своїм твором г. квітка-основ’яненко переконливо і дотепно розвінчує козацьких можновладців і водночас засвідчує свою майстерність як гумориста і сатирика.

кохання є основою життя будь-якої людини. це почуття, яке дарує сили на подолання перешкод, надію на щасливе майбутнє, віру в себе. саме таке кохання відчували один до одного герої повісті м. коцюбинського «дорогою ціною». та, як то кажуть у народі, «хто не має кохання, той не знає і горя»,

з самого початку своєї трагічної оповіді письменник примушує нас захоплюватися остапом і соломією, співчувати їм і переживати за них. ці молоді люди щиро кохали один одного, але щастя не мали, бо спочатку їх розлучив бездушний лях, а потім господар і зовсім став погрожувати остапові позбавленням життя.

у центрі повісті до останніх її сторінок залишалися ці герої: молодий та сміливий парубок остап і заміжня жінка соломія. доведений до відчаю остап врешті-решт вирішив втекти з рідного села і відправитися на пошуки кращої долі. соломія була дуже засмучена звісткою про намір її коханого парубка втекти з села і відправитися аж за дунай. «тікаєш, покидаєш мене. і отсе я лишуся сама з тим осоружним чоловіком». та безмежна любов соломії до остапа все ж перемогла її почуття: вона вже погодилася на все і прийняла рішення, наче відірвала від свого серця шматок: «тікай, остапе, тікай, серце». а згодом вона й сама вирішила втекти разом з коханим.

і як же треба було кохати, щоб покинути, хоча і не дуже радісний, але все ж таки рідний дім, щоб залишити відносно спокійне життя і відправитися за дорогим і єдиним остапом. яку ж треба було мати вірність, щоб піти назустріч невідомості, неймовірним труднощам і небезпекам, щоб піти світ за очі, аби тільки бути поряд зі своїм коханим.

на які тільки вчинки, вигадки і хитрощі здатна жінка, яка віддано і щиро кохає. ось і соломія обстригає свої коси, перевдягається у чоловічу одежу, а свій жіночий одяг, який зняла з себе, викидає у ставок коло села. відчайдушної сили цій дівчині надає кохання, і соломія стає справжньою героїнею. під час небезпечної подорожі вона не розгублюється у найскладніших ситуаціях, вона скрізь рішуча, вміла і спритна. вона знаходить у собі сили не перелякатися і не розгубитися, вона перев’язує остапа, коли того ранять, саме вона шукає його в плавнях і врешті-решт врятовує.

але найбільш героїчна вдача соломії проявилася після арешту її коханого остапа. вона віддала все, що у неї залишалося, але це не його врятувати. та соломія не западає духом, гарячково шукає вихід з ситуації і, здається, знаходить. але її надзвичайно сміливому плану не судилося збутися. рятуючи свого коханого від неволі, ця непересічна жінка загинула у бурхливих водах дунаю.

протягом усієї повісті ми захоплюємося соломією, її нежіночою відвагою, мужністю та вірністю, самовідданістю та здатністю на самопожертву. і хоча почуття остапа проявлялися по-чоловічому скупо, все ж зрозуміло, що він щиро кохав соломію. а зостарівшись, в гудінні вітру він усе чув соломіїн поклик: «остапе! ».