Дуже потрі! 1.дізнайся, що означають ічні назви. ні 2.запиши кілька прислів"їв про ставлення до хліба. 3.до побаних слів добери синоніми. 4.склади міркування "що означає бути справжньою людиною".

Сахара-пустыня,ниагара-водопад,пампасы-степь.перестрога-передбаченый,непогасна-не зминна.

Щас что-то  попробую тогда напишу

"повага інших-гарний привід,щоб поважати самого себе".так,я вважаю,що ця думка слушна,але потрібно розібратися,що приховано за цими рядками. я вперше задумався,наскільки мене поважають інші,і за що.я звичайний хлопець,зі звичайної родини,звичайний школяр.за що мене повинні поважати інші? тут,напевно,потрібно підійти до цього питання  більш широко.чого я досяг за свої 15 років життя? як до мене ставляться мої батьки,вчителі,однолітки? звісно думка батьків буде суб'єктивною.але це тільки на людях.коли  я опиняюсь у колі сім'ї,то більших критиків,як мої тато і  мама  годі й шукати.але я завжди прислухаюсь до їхньої думки.вони більше знають та розуміють,тому їхні слова для мене багато чого важать.я поважаю їх-вони поважають мене.вони мені довіряють і я зроблю все,щоб не зруйнувати їхніх сподівань.тоді я і себе почну поважати. вчителі теж займають у моєму житті не останнє місце.вони всі різні,а інакше і бути не може.в кого,як не в них набереться достатньо терпіння  до таких телепнів,як ми.я поважаю своїх вчителів за їхню невтомну працю,за їхні знання,за їхні зусилля донести до кожного з нас всі тонкощі свого предмету.і я сподіваюсь,що вони поважають і мене.за те,що я хочу вчитися,нехай це мені і не завжди вдається.за те,що я став для них часточкою їхнього життя,і просто за те,що ми за роки навчання стали великою шкільною родиною зі своїми  радісними та не завжди хвилинами. мої друзі-це окрема історія.ми всі варті один одного,дружимо роками і довіряємо роками.ми просто повинні поважати один одного,інакше це вже не буде лружба. повага інших до себе можлива лише за умови,коли ти поважаєш сам себе.ці поняття прямопропорційні.

Оповідання „Ніч перед боєм“ — перший твір у воєнній творчості О. Довженка, у ньому художньо узагальнено картини війни початкового періоду. Адже в основній частині твору розказано про події 1941 року, коли нацистські війська ступили на українську землю.

Твір має своєрідне обрамлення: перед першим боєм молоді бійці запитують знаного героя Петра Колодуба про те, що формувало його характер, навчило бути мужнім та безстрашним. У відповідь чують таку розповідь.

Наша армія відступала. На страту ворогові залишалися сотні тисяч українців: діти, жінки, старі. Сплюндрована Україна плакала їхніми гіркими сльозами, бо на той час ніхто не міг захистити її перед виродками-нацистами. Петра Колодуба та його однополчан перевозили через Десну двоє рибалок — діди Платон та Савка, саме зустріч із ними перевернула свідомість чоловіка, зробила із колишнього колгоспного садівника безстрашного воїна. Зовні стримані, навіть суворі діди своєю поведінкою виражають жаль та зневагу до воїнів, які не здатні боронити Вітчизну, тікаючи від ворогів. Старі уникають різких звинувачень, але їхні мудрі міркування, гіркий відчай, спогади про власних синів та онуків, скупі чоловічі сльози збурюють у душах солдатів бурю емоцій: „Життя-бо-ваше вже, а не моє... Не з тієї пляшки наливаєте. П’єте ви, як бачу, жаль і скорботи. Марно п’єте. Це, хлопці, не ваші напої... А воїну треба напитися зараз кріпкої ненависті до ворога та презирства до смерті. Ото ваше вино. А жаль — це не ваше занятіє. Жаль підточує людину, мов та шашіль. Перемагають горді, а не жалісливі!“ Нікого не залишають байдужими слова діда Платона Півторака: „Душа, хлопче, вона буває всяка. Одна глибока і бистра, як Дніпро, друга, як Десна ось, третя, як калюжка — по кісточки, а часом буває, що й калюжки нема, а так щось мокреньке, неначе, звиняйте, віл покропив“. Тому не дивно, що на інший берег Десни потрапляють здебільшого уже не перелякані парубки, а відчайдушні воїни, готові зустрітися з ворогом сам на сам.

Найбільш зворушливим я вважаю епізод твору, коли Колодуб довідується про подальшу долю дідів-рибалок. Виявилося, що молодий танкіст Іван Дробот, який звернувся до героя із запитанням, — онук діда Савки. Він і повідомив, що старі загинули через годину після прощання з радянськими солдатами: німецькі вояки змусили перевозити їх через Десну, й діди потопили човни із ворогами, загинувши разом із ними...

Таким чином, Олександр Довженко показав простих селян мудрими, непокірними, безстрашними, мужніми героями, справжніми патріотами. Своїм твором автор прагнув загострити почуття ненависті до ворога, закликав до останнього подиху боронити кожен клаптик рідної землі.

Я вважаю, що оповідання Олександра Довженка є дуже актуальними а наш час, адже вони виховують любов до Батьківщини, готовність стати на її захист, шанобливе ставлення до рідного народу, сприяють формуванню національної свідомості та почуття гордості за героїв України.

У 1945 році Довженко записав у щоденнику: „Закінчилась світова війна. Я хочу працювати. Я хочу вірити до смерті, що вже не потрібні будуть людству... генерали. Що буде мир. Що не потрібні будуть герої мученики“. Віримо в це і ми!