Художнi засоби з вiрша "перехожий" ; )

Метафори: струменіла  дорога,далеч текла,співали ноги, тиша берегла,планети грядуть. епітети: шалене щастя, шалена радість, сміх гарячий, вулканний гімн,полускана земля,чужа біда. риторичні оклики: як він ішов! натхненно творив ходу!

Кожен народ із давніх-давен прагнув до поетичного осмислення власної історії — минулого і сучасного, намагався зазирнути у майбутнє.. це осмислення і відтворила усна народна творчість, що зберегла для нащадків дух і події далеких епох. її краса і художня довершеність захоплюють і дивують, викликають повагу і гордість за український народ, його славетну історію. знайомлячись із творами українського героїчного епосу, можна переконатися, що вдячний народ завжди натхненно возвеличував своїх героїв. про це свідчать і легенди («як сірко переміг татар»), і («ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси»), і думи, і пісні, і навіть казки («яйце-райце», «іван — мужичий син»). безперечно, всі вони є не лише джерелом інформації про історичні події, а одним з найважливіших джерел історичної та національної самосвідомості народу. українські народні думи героїчного змісту та, історичні пісні становлять художній літопис історії українського народу. цей літопис не завжди документально точний, бо містить у собі елементи художнього вимислу, ліричні відступи, народно-філософські узагальнення тощо. однак події у ньому більшою мірою хронологічно окреслені. і думи, й історичні пісні відображають історію народу в художніх образах, які чіткіше збагнути значимість зображуваних подій. українці у своїх думах і піснях із захопленням зверталися до часів запорозької січі. основна провідна риса українського історичного епосу — це патріотизм, безмежна, дійова любов до батьківщини, що виявляється, насамперед, у воєнному опорі загарбникам і поневолювачам. не можна не помітити ознак оптимізму, властивого народній творчості навіть у тих творах, де описуються сумні й трагічні події. особливим піднесенням патріотичного почуття і національної самосвідомості позначені думи і пісні періоду визвольної війни 1648-1654 pp., думи та пісні, присвячені богданові хмельницькому і його бойовим соратникам: іванові богуну, данилові нечаю, максимові кривоносу. на боротьбу вставали справжні герої, лицарі-козаки, такі, як перебийніс, що «лядськую славу загнав під лаву», або богдан хмельницький: гей, поїхав хмельницький із жовтого броду. гей, не один лях лежить головою в воду.

аруся чурай — дівчина з легенди чи історична постать? достовірних доказів немає, бо під час пожежі в полтаві 1658 року згоріли всі документи міських судових справ. але про дівчину, яка мала чарівний голос та поетичний дар, в україні ходило стільки переказів та легенд, що ймовірно,  маруся  — особа історична. можливо, вона справді жила на полтавщині, та співаючи пісні, які любив народ, а деякі дійшли й до нас. не випадково  ліна костенко  обрала саме її героїнею свого твору. тільки на перший погляд у романі описується життя дівчини-піснярки. надто вже органічно її доля переплітається з долею україни. коли марусиними очима дивитися на тогочасну україну, то сприйматимеш красу степів, неба, лісів: «така краса, висока і нетлінна, що хоч спинись і з богом говори».

особиста  драма  марусі чурай відбувалася на тлі всенародної драми, бо це ж було в трагічний період визвольної війни під проводом богдана хмельницького! і дівчина звернулася до пісні, щоб висловити своє ставлення до того загального лиха, яке спіткало її батьківщину. ось чому образ марусі чурай виступає в єдності з образом україни. тільки у родині, де шанується народна мораль, де уболівання за щастя та процвітання батьківщини було основним правилом людської поведінки, міг з’явитися такий щирий, суто народний талант.

доброю й красивою була її мати, доброю людиною був батько, вірно кохали вони одне одного. убили батька вороги, тож не дивно, що загальнонаціональне боліло в її душі — то була її доля. основною рисою національного, наскрізь українського характеру героїв є почуття обов’язку. і  кохання  маруся розуміє як духовне єднання, як повнокровне життя в громаді, як творчість.

маруся прагне до високих почуттів і дій, хоче пізнати людські радощі й страждання в усій повноті. і коли гриць — її палке кохання — зрадив їх любов, вона звинувачує себе через те, що не побачила раніше, які вони різні: «нерівня душ — це гірше, ніж майна! » навіть, коли він, повний каяття, прийшов до неї за прощенням, вона не піддалася слабкості, бо вже зрозуміла, наскільки різні вони люди. гриць сватається — вона відмовляє. і чураїха не може підняти руки, щоб благословити їх: «він говорив, і відбувалось диво. він зраду якось так перетворив, так говорив беззахисно й правдиво, — неначе він про подвиг говорив».

у романі ліни костенко, усупереч народним , маруся невинна — у відчаї хлопець сам випиває отруту, яку чураївна приготувала собі. не розказує маруся цього суддям, бо не хоче більше жити. спасіння прийшло від богдана хмельницького, який видав універсал про скасування вироку, у ньому він підкреслює, що не тільки за бойові заслуги її батька, а за талант піснярки. гетьман виступає в романі носієм справедливості, його розум осягає всі народні потреби. та дівчина вже не може відродитися для нового кохання. так і країна, кинута на поталу ворогові, розгублюється, втрачає опору духу. поховавши матір, іде маруся до києва на прощу. і краса рідної землі милує її зболіле серце, а творча наснага народжує пісню. але згодом дивовижна краса поступається місцем «розтерзаному києву». дивлячись на спустошену, випалену землю, маруся розуміє, що її особиста біда — лише маленька крапелька в морі всенародного горя.

ліна костенко поставила народну піснярку вище особистої трагедії, показала духовне життя нації крізь призму її нещасливого кохання. і довела, що творчість, яка спирається на духовну красу народу, — безсмертна.