Добери поривняння ранок надо на завтра ребенку

Ранок, мов кусочок щастя.вітерець, як мелодія пісні.соняшник, наче сонечко,річка наче синє море.день, як незабутня година.книжка неначе наші знання.

при першій зустрічі з ним він зображений як звичайним вуличним задиракою. це ми можемо зрозуміти з його мови та й сам юлько казав: “стефко це, стефко вус, соловій-розбійник з нашого двору.”   але з деяким переживанням він віднісся до сороки з перебитим крилом. можна зробити висновок, що він тільки захищає своє ім’я і себе від інших і дає волю силі, серцю, думкам в різних життєвих ситуаціях. у главі ‘як усе було насправді’ стефко проявив себе справедливою людиною яка не пожертвувала здоров’ям іншої людини за ради інтересів юлька. це його і відрізняє від підступного ващука який не тільки хотів зробити зле сдавкові, а й не хотів забруднити своє ім’я.

Івана дідуха запам’ятали в селі газдою — отакий був іван, дивний і з натурою, і з роботою. — …де мені, переломаному, до ходів? я зробок — ціле тіло мозиль, кості дрихлаві, що заки їх рано зведеш докупи, то десіть раз йойкнеш! — я ціле житє лиш роб, та й роб, та й роб! не раз, як днинка кінчиласи, а я впаду на ниву та й ревно молюси до бога: господи, не покинь ні ніколи чорним кавалком хліба, а я буду все працувати, хіба бих не міг ні руков, ні ногов кинути… іван дідух — селянин, що своєю працею досяг середніх статків. портрет свого персонажа в. стефаник подає у зіставленні з конем, щоб підкреслити виснажливу працю селянина. це зіставлення набуває символічного значення: в умовах капіталізму людина доведена до стану робочої худоби. після десятирічного перебування у війську іван повернувся додому. батьків не застав. вони померли, залишивши у спадок хатину і горб «щонайвищий і щонайгірший над усе сільське поле». на нього витратив дідух молодечу силу, на ньому скалічився і постарів. а тепер, на старість літ, господарство, налагоджене такою каторжною працею і неймовірними зусиллями, дідух змушений залишити. шість розділів новели містять цілий комплекс складних почуттів героя, формуючи найголовніше — трагізм розставання з рідною землею. пройнятий страшною тугою, іван дідух почував себе як камінь, викинутий хвилею на берег. та й весь він неначе закам’янів. причину своєї туги іван пояснює людям сам: це любов до рідної землі і вимушена розлука з нею.